Розділ тридцятий

– Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.

– Чогось бджола втікає з пасіки, – поскаржився Нечепа. – За минулий тиждень втекло три рої. Вже й водою свяченою кропив – не допомогло. Мабуть-таки, чує щось боже створіння, чує. Я вже й свічки гробовницькі заготував, з воску жовтого…

– Для тієї свічки, яку тобі вкладуть у руку, бджоли ще й перги не збирали. І квітки ще ті не виросли, – сказав Сірко. – Хитруєш, Трохиме, боїшся, що справді приїхав пасіку торгувати.

Казав щиро, переконано, аби розвіяти хмарні Нечепині думки, – поважав старого вельми.

– Горб мій почав боліти, ніколи не болів, а тепер болить, – пропустив повз вуха Сіркові слова Нечепа. – Може, то за гріхи мої. Не сповняю в цій пустелі закону Божого, буває, й святки плутаю, постів не дотримуюся…

– Бог у серці…

– А скверна все одно в животі. – Зненацька зморшки на Нечепиному обличчі розгладилися, й воно засвітилося зсередини м’яким, добрим світлом. – А так же не хочеться полишати цю Божу благодать, – і повів рукою.

Верещала сиворакша в берестяних хащах, двійко диких голубів летіло над байраком. Сонце заплуталося в грушевім гіллі, густе червоне світло м’якими потоками лилося на землю.

– Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обідав?

Сірко звівся на ноги, одстебнув шаблю, повісив її на молоденьку яблуньку.

– Куліш варитимемо. Ось спочину трохи. – Й подивився на сонце. – Ще тільки великий підвечірок.

– Зараз соку вточу, – заметушився Нечепа, бо хоч і дружньо мався з ним Сірко, одначе ж отаман!

Сірко пішов до невеликого куреня, що стояв посеред саду. Зняв кунтуш, роззувся, онучі понамотував на халяви чобіт. Нечепа тим часом приніс з льоху корець березового соку, настояного на липовім меду. Сірко подякував, дістав у курені стару кирею і простелив у траві. Горбань знову взяв скісок і поліз у ліщинові нетрі. Отаман лежав і дивився вгору. Над ним розкинула листяний намет яблуня, та такий густий, що жодної небесної проталини не було видно. Серед листя густо червоніли яблучка – маленькі й лискучі. Сірко подумав, що навіть йому, воїнові, а не господарю, втямки, од чого це: надто густе віття на яблуні, його треба розрідити.

Й далі шкварчала сиворакша, і щебетало інше птаство, й легіт-вітерець ласкаво перебирав на яблуньці тремкі листочки. Божа краса, якої ніколи не помічав. Якщо поле, то рівне чи нерівне – для битви, якщо сонце, то високо чи низько – для битви ж, ліс – для засіки, річки – для байдаків, а для серця – нічого. Байдуже. Ось складе з себе уряд отаманський, заведе в байраці пасіку, посадить баштанець… Отакий, як у Нечепи. Щоб кавуни – як голови… Кавуни… Козачі голови. А зелене бадилля – то оселедці.

…Оселедці метляються над водою, та ще виблискують гострі вістря ножів. Стрибає, наче поламане колесо поміж небесних баюр, місяць; зорі як розсипаний жар, а ріка заломлює ноги, а ріка, густа, як дьоготь, намагається втягнути козака в глибину. Сірко гребе обома руками, ножа тримає в зубах, тримається одинокої червоної зорі, що блищить над самим обрієм. Врешті ноги дістали мулкого дна, він узяв ятагана в руки й тихо побрів до берега. Поруч нього брели інші козаки. Біля самого берега йшли згинці, а далі поприсідали, й вода струменіла по мокрій одежі, й тіло струшував дрож, а він стискав зуби, аби не цокотіли. Хтось приглушено чхнув, й тоді сама втиснулася в плечі голова; десь заіржав кінь і крикнула нічниця. Біля обличчя промайнув кажан. Сірко підвівся. Так само згинці пішов понад берегом. Зупинився. Чекав, коли вигулькне з хмари місяць. Добре, що він закутався в хмари, темінь накрила козаків, але вона накрила й шляхтянський табір. Десь поруч має бути німецький редут. Увечері вони видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман і сказав, що редут укгрунтовано слабко.

– Запорожець півдня може сидіти на дні річки без повітря, – сказав, і отамани, що стояли в нього за спиною, засміялися.

Сірко не сміявся. Він би навіть образився за запорожців, коли б гетьман не мав і себе за січовика й не починав з Січі свою велику справу. Дивився на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хміль пальцем – кинувся б грудьми на списи. Віра пропікала серце. Було солодко й страшно.

Він ішов попереду козацької ватаги. Вода вже стекла з одягу, тіло ломив холод. Тихо, по-кошачому переліз через земляний вал, підповз під високого воза. Там хтось спав, Сірко завмер на одній нозі, переступив сонного. Знову виглянув місяць і освітив табір. Німці спали наче побиті. Либонь, виморилися до краю: кілька днів ішли болотами, далі вкгрунтовували табір, а весь минулий день стояли строєм під палючим сонцем. Декотрі попідкладали під голови сідла – побрали з обозу, познімали з себе панцири та залізні шишаки. Декотрі спали в панцирах – мають щастя, тих не чіпатимуть. Очі самі знайшли першого ворога. Цапина борідка стриміла вгору, в руках тримав списа. Так, зі списом у руках, і пішов на той світ зайда з далекої німецької землі. Польський король заплатив йому за смерть.

Боліла в суглобі рука. Ятаган уже не яснів під місяцем, а тьмяно зблискував. А потім десь збоку пролунав крик. І гримнув рушничний постріл. Спалах був короткий, неймовірно сліпучий. Задзвеніла броня, забрязкотіла зброя. Козаки втікали до Стиру, кидалися з розбігу в дьогтярно-чорну воду. Вона прийняла їх. Але раптом знову вилущився місяць і освітив кілька десятків голів. Для стрільців це були гарні цілі. А потім запалали на березі смолоскипи й ріка з чорної стала червона.

Він прокинувся, лежав і дивився в густе плетиво яблуневого віття, обнизане ніжним листям і червонобокими яблучками, а голова все ще притягувала до себе ляські кулі. І обсипав її згори тонкий ценькіт синиці. Холодний туманець обвіяв серце. Сірко ніколи не вбивав уві сні. Вбивали його, й тоді він прокидався. А коли сам намірявся на когось, йому або вломлювалася шабля, або пістоль не стріляв, а якщо пістоль і стріляв, то ворог не падав.