Розділ тридцятий

Добре, м’яке Нечепине обличчя сховала тінь від бриля, було видно тільки підборіддя та губи, на яких стрибали білі відсвіти. В прозорій тиші, що повисла над байраком, його слова лунали провісницьки. Навіть Курка не спробував повернути їх на кпин. Він лише сказав:

– Схимник молиться за увесь люд.

– Що ті молитви, коли плачуть сироти і вдови, – заперечив Нечепа. – Я не пам’ятаю, щоб хоч одна молитва, крім хіба божої, нагодувала голодних і заступила поле од супостата. Добрі то справи чи лихі… Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?

Сірко зітхнув і подумав, що й їздить він сюди, в Грушівку, не вибирати місце для пасіки, а… щоби розібратися в самому собі. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумів сам і чого, може, не зрозуміють ті, хто піде по його слідах. Ніби і йшов рівно увесь вік, а мережка слідів позаду лишилася нерівною. І основне – вони нікуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто піде по тих слідах? До якої межі? Скільки їх буде? Чи зможуть протистояти світу, жорстокому і несправедливому? Звідки засвітить їм сонце? Будуть господарями своєї землі і долі чи сповнятимуть чиюсь волю? Який же заповіт залишить він нащадкам? Жити добром, правдою… Він жив добром. А вони чим житимуть? Смиренністю, покорою Богові і долі? Й досягнуть чого? Ні, в цьому світі смиренністю не досягнеш нічого. Облягли рідний край чорні тучі, щойно розвіяли одну, друга падає, не дає розправити плечі. «Добрі справи – це ті, що в ім’я рідної землі і рідного люду», – подумав Сірко. І ще подумав, що в тім огромі, в тім хаосі, що нагромадився у власній душі, йому самому не розібратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймні поки що. Може, коли вже обсядеться в Грушівці й ночі стануть довгі, спробує розікласти все, що накидало життя, по кількох коморах, але зараз йому доводиться дбати про інше, круто обмислювати день прийдешній і все, що він несе з собою.

– І все ж словом можна досягнути більше, ніж шаблею, – не здавався Курка, й не розпізнати, зі щирого переконання чи од ворохобства власної душі, од звички казати всім навперекір. Адже і Сірко, і Нечепа підозрювали, що він давно розплювався з Богом і з усіма архангелами і якщо вірить, то лише в Святого Духа.

– Тільки треба, щоб те слово почули й зрозуміли всі. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.

– Немає такого слова, – сказав Нечепа. – Й, мабуть, ніколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церкві. А вийшли – вже кожен міркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навіть слово боже неоднакове. Бо не один в світі бог. Через те й слово неоднакове. Одна людина не може нав’язати іншій себе і свого бога.

– То не люди, то погани, – сплюнув у темряву Курка.

– А вони кажуть: погани – ми. Кожен божий нарід каже, що він – найкращий. Що може бути гіршого на світі, як нав’язувати себе іншому. У кожного своя душа. Нав’язана, вона сама стає нечестивою і малою.

– Але ж вони хочуть понищити нас, – вже насправжки обурився Курка.

– А я про те нічого й не кажу. Напасники завжди неправі. Я казав про увесь світ, про всі племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомоніти на всіх мовах, які знаю. Слова інші, а суть одна. Помиріться, зігрійте свої серця любов’ю.

– Таж не однакові серця, – чогось зворохобився Курка. – Те жадібне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любові, добра чи злості. Та й за віщо їх, людей, любити. Подумай сам, за віщо, Нечепо, тебе можна любити?!

Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то від огню, що спалахнув раптом, чи то від Курчиних слів.

– Знаю… мене, горбатого, ніхто ніколи не любив. Люблять гарних. Якщо він вродливий, та ще багатий, та ще не скупий – тоді всі люблять. Так само люблять красивих коней.

– До чого тут коні? – муркнув Курка.

– До того ж таки. Бо гарні. А шкапу не любить ніхто. Бо вона шкапа.

– А як же інакше, – зареготав Курка і ощирився, в темному проваллі рота зблиснули великі щербаті зуби.

– А так. Нічого ти, Курко, не втямив. Вже скільки віків проголошують у церкві попи: «Полюби ближнього», а його ніхто не любить. Саме ближніх здебільшого й не люблять. Далеких, тих, яких не знаємо, яким нічого не офіруємо, любити можна. Бо це нічого не коштує. Ось ти… Ти до мене ходиш, бо на пасіку мою націлився. Якби я сказав, що оддам, то й полюбив би… За пасіку.

Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той вперше за вечір збентежився по-справжньому. Сірко тихенько засміявся й по тривалій мовчанці мовив:

– Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда і налице, й навиворіт. Я оце сказав би… сказав, якби Нечепа не думав, буцім і я чекаю не дочекаюся, коли вже він згладиться з цього байраку…