Розділ тридцятий

– Але ж сам залишився живий.

– Бо бражник був, всі кістки, все нутро просякло горілкою, чума не брала. Ще й праведність його така – відспівував тільки багатих.

Сірко уважно слухав суперечку. Було в ній щось блюзнірське: колишній дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати Божого закону, насправді зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святість, від того аж моторошно ставало, – але йшлося про щось глибше, серйозніше, що стосувалося людської душі, людського буття на землі. Сірко здогадувався, що здоровий і дужий Курка потаємно заздрить горбаневі (одначе заздрить не люто) – його вченості, мудрості, а надто ж розважливості, надто тому, що в того на все – своя мірка. Сірко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловік Трохим Нечепа. Може, й справді він не знає всіх святих таїнств та всіх церковних канонів, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. І не тільки християнин – кожна людина. Помандрував по світу, перебачив люду всякого й ставився до іновірців не як до виродків, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сіркові: адже кошовий одвіку звик скрізь класти власні карби й не примірятися до чужих мірок.

– Я сам тоді помирав, – задумано казав Нечепа, – і вже не сподівався побачити білого світу. Вже мені меркло в очах і слова молитви плуталися в голові. Лежу, дивлюся на двері й думаю: ось-ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу… Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Більше ніхто в чужий курінь не прийде. Зір мені застелило зовсім. А воно – чалап, чалап… Та прямісінько до божниці, де в мене лежали гроші. Й тоді я як крикну: «Ізиди, сатано!» Де й голос узявся. І розвиднілося мені враз, і побачив я рясу зелену і потилицю Василієву. І в ту мить лопнув мені під пахвою бобон синій. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. – Нечепа помовчав і помішав патичком у жару. – Отож і кажу я, що Божий закон треба сповняти не стільки молитвою, скільки праведними ділами.

Сірко чомусь і собі пригадав, як під той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченці в монастирі вимерли, а ті, які не вимерли, розбіглися по річках і лугах, лишилися тільки двоє – старий чернець і ворітний. Про те почули двоє прибишів, пішли в монастир, сонного ворітного убив обухом один кгвалтівник, а другий убив ченця, коли той молився при світлі лампади. Содіяли страшне, й не побоялися Бога, і забрали гроші в трапезній у скрині, здається, таляри, і пояси шовкові церковні, й китайки жовті три штуки, й інше церковне начиння. Їх упіймали й презентовали до суду церковного і світського січового. Й скарали на горло, й про той святотатський розбій січовики гомоніли довго. Сірко й сам не раз розмірковував: як-то важились розбійники на гріх перед Божими образами, перед очима святих!

– Пасічників нині ніхто не шарпає? – запитав про всяк випадок.

– А що в нас взяти? – мовив Курка.

– Так і Клим Пісочник казав. А коли припекли прибиші розпеченою лопатою – вказав на горнятко із золотими, – під’юдив Нечепа. – А в тебе, дяче, грошики водяться.

– Мої гроші по людях ходять, – невдоволено відказав Курка.

Скільки Сірко знає Курку, він завжди отакий – роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сірко подумав, що ми іноді мовби самі собі вороги. Проживаємо життя не в широкому світі, а у створеній у власній душі в’язниці.

Голосно, з привиском позіхнув за спиною Курки пес, десь у гущавині зареготала сова. Місячний серп випручався з грушевого гілля. На заході зірвалася зоря й полетіла, лишаючи за собою білий слід.

– Наткав ти, Трохиме, небилиць, – утікаючи від розмови про гроші, повернув у попередню колію балачку Курка. – По твоєму розмислу, і кров можна пролити, й лишитися праведним.

– Аякже. Пророк Ієзекіїл сказав: «Битися за праве діло треба тільки з волі Святого Духа».

Сірко здригнувся, повів плечима, неначе від холоду. В глибині душі підозрював, що завели всю оцю балачку дяк і горбань не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на дні власного серця, ці тривожні думки кружляють у голові кожного воїна, надто того, хто не тільки посилає на смерть інших, а завдає її власною рукою. І йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли ієромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у Бога перемоги козакам (а було це перед походом, і Сірко до початку служби натякав на це попові), кошовий вийшов зі свого бокуна, перепинив ієромонаха й сказав: «Якщо, попе, тобі забракло віри в козацьке воїнство або так вже облінився твій язик, котрий лиже таки ж запорозькі меди, то ми знайдемо собі іншого ієромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасі». Отже, йшлося про те найбільше, з чим дедалі частіше залишався Сірко наодинці і проти чого шукав собі захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасіння душі, а чим її йому, воїнові, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зі старим козаком Качаном у своїй-таки Слобожанщині понад річкою Оріллю в дозір. День був осінній, холодний і вітряний, козаки куталися в киреї, Качан раз по раз зупиняв коня і злазив на землю по малій нужді – старого мучила застудна хвороба. Потім Качан наздоганяв його мишастим коником і знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболіз, що росли в долинці, Качан зупинився біля кущів, а Сірко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, і в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Він оглянувся і побачив мишастого коника і якусь темну купу на землі. Не одразу й збагнув, що то таке. А тоді завернув коня й вихором полетів до кущів верболозу. Назустріч йому із землі підхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сірко провис на стременах нижче кінської гриви і вже не чув посвисту стріли, вдарив татарина кінськими грудьми, крутнувся конем на місці й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина він не побачив, – той шаснув у лози, – скочив з коня (те було необачно, татарин міг напасти з кущів, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сіре, губи потягло вбік, очі закотилися під лоба. Татари вдарили козака по спині дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тіло. Сіркові довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсім молодий ординець, – в нього щойно засіявся вус, – ясночолий і довговидий, зовсім і не схожий на татарина. Він болісно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сірка пойняли подив, сум’яття. Він вбив людину. Тоді ще не думав, що це ворог його віри, навіть забув про те, що й сам міг опинитися в сириці або й лежати мертвим на цій посивілій траві. Трави сивіють тільки од старості, а люди ще й з горя.

А Качан підвівся, штовхнув ногою нерухоме тіло. Ще сказав: «Добре ти його потягнув». Сіркові не сподобалася похвала.

А потім і сам хвалив козаків за добрий удар, за важку руку. Бо тільки важка рука може порятувати людність у їхньому краю. Легка рука – для скрипки, для бубона… А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато…

– Віра без добрих справ пуста, – сказав Нечепа.

Сірко прислухався. «Віра без добрих справ…» А які добрі справи чинив він? Походи та січі криваві…

Тонкий і чуйний чоловік Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманів настрій, відгадав його мислі й провадив мовби сам до себе (а може, й справді розмовляв з собою в думках):

– Бог бачить всі діла на землі, праві й неправі. Здійнята вгору правиця з шаблею за вдів і сиріт, за стоптане жито – завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед іншими, на заполучення урядів – неправедна. Ниньки в усьому тому важко розібратися. Настане друге пришестя, настане суд Страшний, і явимося всі перед Господом в наготі своїй. І вже не прикриють гріхів ні ряса, ні жупан, ні сірячина. Багато сходив я світу, багато бачив. Бог за гріхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий і здоровий, то вибрав би собі в провідники по тій дорозі, що через нетрища і байраки, в світи тамтешні, не єпископа, не ієромонаха, навіть не схимника, а такого чоловіка, що жив правдою, служив ближнім своїм.