Розділ «3. Розвідка з боєм»

– Ого! Аж три, – не чув мене він.

– Бігом давай на базу і скажи!.. – Нарешті я забрав у нього бінокля й, приклавши до очей, чітко побачив три бронемашини, що повільно котилися центром села, і навіть одного запилюженого німця, що до половини висунувся із люка.

– А чого я маю бігти? – почав було Володька, але я нагадав йому про свої мозоляки, які перед тим тут же, на рові, демонстрував, перемотуючи онучі. Це були звичайні піхурі, що я їх натер через нові тіснуваті чоботи, але при ходьбі вони пекли немилосердно.

– Ну, добре, а ти дивися, – шморгнув він носом і кинувся бігти, але відразу ж і вернувся, бо забув на ліщині свого «маузера».

До колишнього лісництва з того місця, де був наш з Володькою пост, бігти щонайбільше десять хвилин. У лісництві тепер було багато наших, бо зранку під час затримання машин не обійшлося без пострілів. А зачувши їх, із близьких сіл посходилися ті, що святкували.

Я залишився на рові, очікуючи, що Володька невдовзі повернеться й скаже, що робити. Проте я тоді його так і не дочекався…

І ось я знову стояв на тому самому місці й знову вдивлявся у дорогу, а самотня підвода, запряжена двома кіньми, що, наче сонна муха, виповзала з долини, нагадала мені про німецькі бронемашини, вони повзли тоді так само повільно. Коли Володька побіг на базу, я вже намагався не випускати німців з поля зору, хоча коли машини з’їхали у долину, то деякий час за деревами їх і не було видно. Тоді я перебіг трохи ближче до дороги. Володька не вертався, а бронемашини тим часом знову з’явилися, тепер уже на підйомі…

Я й тепер, як і тоді, наблизився до дороги. Звичайно, мені не хотілося попастися комусь на очі. Ймовірність цього була не надто великою, але все ж була. Проте щось не відпускало мене з цього узлісся, це було сильніше за мене… І я наче знову бачив ті машини, які зупинилися під горбком, не доїжджаючи лісу.

Німці повискакували з машин і пішли кюветами попід насипом вервечкою, один за одним. Дорога врізувалася в горб, створюючи для них природне прикриття. Але коли вони пройшли приблизно половину шляху між машинами і лісом, раптом з лісу по них відкрили вогонь. Без сумніву, це були наші.

Я не знав, що мені робити, адже наказу залишати пост не було, і все ж я вирішив, що моє місце тепер у бою. Пригинаючись, петляючи між деревами, я й собі кинувся ближче до дороги, а потім заліг на рові і почав стріляти у бік дороги. Мені було видно одну з бронемашин, і я пульнув кілька разів і по ній… Згадуючи це, я й тепер мимохіть рушив до того місця, де лежав тоді.

Прикриттям мені тоді був стовбур старого граба, трохи покручений і нагнутий до поля. Ще через пару кроків я упізнав цього граба, й, здається, він зовсім не змінився. А пошарудівши пальцями під суничинням на дні рову, намацав почорнілу від часу стріляну гільзу від карабіна. Що це моя гільза, також не було ні найменшого сумніву.

Бій був коротким. Німці ховалися за насипом, лежали по кюветах обабіч дороги і відстрілювалися, але все одно були близькими мішенями. На їх щастя, у нас заклинив єдиний кулемет, і тоді їхній вогонь посилився. У якийсь момент і я став для них мішенню. Кулі засвистіли у мене над головою, збиваючи листя та сухі гілки.

Стріляли так густо, що неможливо було висунути голови. Вочевидь, сікли навмання по всьому узліссі. І коли на мене посипалося збите галуззя й листя, я подумав про Василя, лише б йому не дісталося… Час від часу я робив спроби підвести голову, але кулі цвьохали не лише по верховітті, а й по землі, піднімаючи хмаринки куряви на полі.

Зусиллям волі я, лежачи на боку, вставив у карабін нову обойму і сказав собі: якщо я не боягуз, то мушу її всю вистріляти. Це був експеримент над собою, і я це розумів. Першу чергу я, здається, пустив просто в небо, зате другою уже взяв нижче і навіть спробував прицілитися у бронемашину, що проглядалася у виямці насипу…

Без кулемета нам стало важкувато, я побачив, як наші піднімаються й відходять глибше у ліс. Бачив також, як за руки відтягували одного разом із його зброєю. Але й німці також почали відповзати, відтягуючи своїх убитих і поранених. Тоді вони так і не наважилися увійти в ліс, тим більше що починало вечоріти. І невдовзі їхні бронемашини погуркотіли назад, на Крем’янець.

Я лежав на рові, аж поки по мене не прийшов сам Василь. І лише тоді я дізнався, що наші втрати – один убитий, і це був малий Чорноморець. Наші хлопці розсіялися лісом і збиралися на базу майже до півночі. Ми з Василем ще перевірили стоянку, що була з іншого боку лісу і за яку він відповідав. Машини з продуктами стояли на своєму місці, біля них на чатах два бійці. Полями ми пішли у напрямку села, але невдовзі почули, що хтось наближається.

Ніч була така темна, що за п’ять кроків неможливо було щось побачити. Василь подав умовний сигнал – крик сови – і у відповідь почув такий же. Це був Яворенко із кількома бійцями. Здається, із Ангелом і Зеленим. Вони ще обговорювали перипетії бою, і Зелений сказав, що німці цього так не залишать і скоро знову посунуть, але вже більшими силами. Я ще тоді подумав, що він лише повторює слова командира.

Володьку поховали з почестями у його рідному селі, дали прощальний залп, а тоді перебралися з лісництва на іншу базу. А невдовзі надійшла інформація з Крем’янця, що німці запідозрили у зраді експедитора. Він був поляком, і вони вважали, що він їх підставив. І лише десь за два тижні разом із румунами заповзялися прочісувати наш ліс, але нас там уже не було, а їхні бронемашини застрягли у трясовині між Братерщиною і Чорним Лісом.

А ми у цей час були в Галичині. Це був уже не перший наш рейд, під час якого ми поповнювали свій арсенал, а як пощастить із «штатсґутом»[1], то розживалися й провізією… Поліцаїв піднімали в білизні, вони вилискували від жиру, як кабани на забій. Уявний кордон із Галичиною переходили манівцями, до речі, його вартували також поліцаї, більшість із яких були так званими «щирими українцями», і ми їх також роззброювали, а декому то ще й копняків давали.

Здавалося, як на один раз досить уже спогадів! Але того першого ранку у лісі, коли ще Віллі сидів у дровітні і мені не треба було його шукати ні у посадці, ні в копицях, я блукав знайомими місцями мов навіжений. Пощастило нікого не здибати, хоча до Ставок того першого разу я таки не дійшов. Від Ставок чулися голоси, і я не наважився.