Розділ «3. Розвідка з боєм»

Сліз вона таки не змогла стримати. Зрозуміло, мені не треба її учити конспірації. Домовилися, що, коли почне темніти, я чекатиму на цій же стежці.

– Вибач, що не можу запросити. Але краще зараз не привертати уваги…

– Так, краще не привертати, – погодився я.

– А куди ти зараз?

– Знайду десь копицю сіна і відпочину трохи… Хіба мені звикати?

– Бережи себе, я чекала тебе всі ці роки не для того, щоб за один день втратити, – сказала вона.

– Не втратиш, я…

– Залишмо всі слова на вечір, – сказала вона на прощання.

Потім я таки знайшов копицю, а коли стемніло і ми зустрілися, то у тій же копиці й провели півночі… Коли вертався, то за Катеринівкою почало світати. Я зійшов з дороги і далі пішов полями, обійшов Підгайці, Кудлаївку, а у Пищатинах перебіг кладкою Гориньку, а потім ще й дорогу на Крем’янець і знову заглибився у поля. Ну, а невдовзі на південному обрії показалися обриси нашого лісу. Я йшов краєм пшеничного поля, то мусив обійти його, щоб не брести через намоклу від роси зелену пшеницю.

Від рясної роси мої штани до колін були мокрі до нитки, і коли нарешті добрів до лісу, то зняв їх і викрутив. Трохи посидів на рові, а далі вирушив шукати місця для тривалішого відпочинку. Зліва через горби тягнулася дорога, а коли я ще пройшов метрів зо триста, то вона була як на долоні, ще безлюдна цієї ранньої години. І раптом мені згадалося, що я вже колись так само дивився на цю дорогу, бо ж саме мене як одного із наймолодших і ще одного хлопця з Борсуків послали на чати і тут був наш пост. Це було у Великодні дні у 43-му, під вечір, коли ми тут, у нашому лісі, зустрічали колону німецьких бронемашин.

Напередодні зранку одна з наших боївок, що базувалася у колишньому лісництві, на цій же дорозі у лісі перехопила дві їхні машини, що везли продукти до Крем’янця. Водіїв залишили при транспорті, а експедитора відпустили із застереженнями, щоб мовчав. Однак я вже й тоді не вірив, що німці просто так без відповіді залишать нашу вилазку, Василь також не вірив, і Яворенко не вірив. І ми готувалися до зустрічі!

Німці прагнули відплати, і ми також. Ми уже з усіх сил перешкоджали їм збирати й вивозити продуктові поставки, а людей на роботу до Німеччини. У відповідь вони відкривали вогонь при найменшій підозрі. За Замком постріляли наших людей, що працювали на полі й, побачивши мотоциклістів, кинулися бігти до лісу. А напередодні наші хлопці, перестрівши на дорозі перед Ланівцями ляндвірта і ще двох шуцманів, роззброїли їх. У самого ляндвірта забрали і парабелум, і бричку, і навіть чоботи й, наче насміхаючись, відпустили босого.

Згодом той парабелум опинився у Василя, а пізніше брат подарував його мені. А тепер до нього залишилася одна неповна обойма, і ми з Віллі чистимо його по черзі. Бо після стількох років лежання у «бабі» ще невідомо, чи вистрелить, а спробувати – набоїв шкода…

Окинув поглядом узлісся, доки було видно, поля, дорогу – так і є, це те саме місце… Щось невимовно щемке й хвилююче стисло горлянку. Виглядало на те, що я знову опинився на цьому ж місці через десять, ба навіть одинадцять з гаком років! – де колись стояв на чатах. Усе, як тоді… Хоча дещо все ж змінилося, найперше – я сам. Але й ліс також, найбільш помітно підросли сосни на рові, а за ними й грабчаки. Та й ліс, здається, трохи порідшав, а чи хтось його прорідив? І поле тепер виглядає інакше. Тоді воно було наче зшите із багатьох поздовжніх та поперечних смужок, а зараз – суцільний лан, бо ж з настанням колгоспів усі межі переорали.

Того хлопця з Борсуків звали Володька. А псевдо у нього було Чорноморець, мріяв малий хоч раз у житті побачити море… Ми сиділи з ним ось тут на рові, ні – трохи далі. Я підвівся й пересів, як мені здавалося, саме на те місце, метрів за двадцять ближче до дороги, де ми тоді сиділи. Тоді збоку ще був кущ ліщини, Володька вішав на ньому свою гвинтівку.

У нього була трофейна німецька, системи «Маузер», яку він приніс із вишневецького рейду, і він хвалився, що вона дуже точна. У мене ж був більш звичний для нас карабін, а ще бінокль, якого мені повісив на шию Василь, перед тим як відправити на чати… Однак тепер на рові ні ліщини, ні навіть сухого присторча від неї не було. Може, вирубали, а чи й сама всохла.

Добре пам’ятаю той момент, коли вперше побачив німців. Я якраз розглядав у бінокль, до якого ставився як до цяцьки, горобців на куполі пищатинецької церкви, що була кілометрів за три. І ще сперечався із Володькою про те, яка гвинтівка із тих, що у нас були, більш дальнобійна й при цьому найбільш точна. А коли мій погляд, удесятеро підсилений біноклем, поволі сповз із церкви, то я аж відсахнувся: повз неї їхала німецька бронемашина, а за нею ще одна.

– Німці! – видихнув я із себе якось майже радісно.

– Де? – так само радісно схопився на ноги Володька.

– На, диви! – Я простягнув йому бінокль, і Володька аж рота роззявив. – Слухай, біжи до Василя, вони ж там усі на лісниковому, – сказав я йому.