Розділ «16. Залізні двері»

На південь, приблизно на такій же відстані, була ще одна, навіть більш відома мені станція Жмеринка, але мене непокоїла дорога. Бо та, що на Козятин, позначалася як шосе, до того ж виглядала прямішою, а та, що на Жмеринку, інколи переходила у пунктир, а це могло означати що завгодно, окрім доброї дороги.

Відчуття, що залізні двері нам відчинилися вдруге, а може, вони для нас і не зачинялися, з’явилося, коли увечері того ж дня ми з Віллі вже сиділи у купе фешенебельного поїзда… Правда, була одна ситуація, коли нас ледь не викрили. Це вже коли, позбувшись машини і зброї, окрім парабелума і ще двох рускіх пістолетів, які дісталися нам в останньому бою, ми тільки-но вийшли на довгий перон Козятинського вокзалу й одразу напоролися на військовий патруль.

Це був офіцер у капітанській, як і я, формі, і два ще зовсім молоденькі низькорослі солдатики із чорними погонами, судячи з усього танкісти, й червоними пов’язками вище ліктя. Офіцер якось дивно подивився і пройшов повз нас, звісно, козирнувши, як і ми, у відповідь; до цього козиряння ми були готові, але потім він вернувся. Він запитав російською, чи нема у нас закурити, звернувся начеб по-дружньому й водночас зберігаючи дистанцію.

– Не курю, – відповів я йому.

І додав у відповідь на його запитальний погляд, що «товаріщ лєйтєнант» також не курить. Віллі, що стояв до нього спиною, у цей час розвернувся, і, побачивши його безоке лице, той танкіст був дещо спантеличений.

– А что с глазом, товаріщ лєйтєнант?[38] – випалив він, мабуть, більше рефлексивно, бо ж не кожен танкіст, нехай навіть і капітан, наважиться ставити запитання енкаведешнику.

– Корея, – кинув я перше, що прийшло в голову.

– Корея, – повторив услід за мною Віллі, скопіювавши мою інтонацію.

– Развє наші там воєвалі?[39] – так само щиро здивувався танкіст.

– Сємечкі щолкалі[40], – відповів я йому тим же безтурботно-зверхнім тоном, яким, на мою думку, й мав би розмовляти фронтовик із тиловим щуром.

До капітана, мабуть, уже дійшло, що він трохи дивні питання ставить, і якось зовсім по-цивільному, кинувши нам: «До побачення», – він пішов наздоганяти своїх солдатиків, що чекали його біля входу у будівлю вокзалу. Перевіряти документи в офіцерів він не наважився, а наші трофейні ксиви не можна було вважати надійними. І тому найпершим бажанням було якомога швидше вшитися з цього містечка.

Проте найближчий поїзд на Одесу, як мені вдалося розізнати на вокзалі, не раніше другої ночі, зате через двадцять хвилин прибуде сімферопольський, із недавно запущеного напрямку на Крим. Але ж нам хіба не все одно, куди їхати? Правда, я ще поцікавився, чи не проходить цей поїзд через Одесу.

– Ви що, жартуєте, товаришу капітан?.. – Жіночка у віконці мала явно грайливий настрій.

Ну, жартуєте, то й жартуєте! Надалі вирішив бути обережнішим із дурними запитаннями.

Я заплатив за два квитки, ми дочекалися поїзда, і вже у вагоні з’ясувалося, що він оминає Одесу, зате йде через Дніпропетровськ і Запоріжжя. Хоч-нехоч, а знову згадалися залізні двері; і чи це не сама доля скеровує нас у потрібному напрямку? В купе ми були тільки удвох, і можна було спокійно поміркувати, що робити далі. Бо ж варіант із тією вдовицею для Віллі насправді виглядав авантюрою і не більше.

І хтозна, чи в Одесі у нас усе пройде так легко, як дотепер. Та навіть якби та моя вдовиця й досі чекала, що я привезу їй жениха, то навряд чи вона вже аж настільки недалека, щоб не відрізнити мадяра від німця, не кажучи вже про всі інші питання, які б неодмінно виникли… Я знову дістав трофейні мапи і ще деякий час водив пальцем уздовж залізничної нитки через станції, які, за словами провідника, ми мали проїздити, начеб хотів вивчити їх напам’ять – Вапнярка, Христинівка, Тальне, Шпола, Сміла…

На мій подив, колишній піхотинець напрочуд легко погодився змінити наші наміри. Він і сам розумів, що всі варіанти подальших дій, які б вони не були, приречені на провал. Кожен день міг бути останнім, і невідомо, наскільки б ще нас вистачило… І дуже скоро перед нами постав би вибір: одне з двох – чи куля від них, а чи сам собі – третього б не було.

Ця розмова з Віллі була для мене важкою, як ніколи, коли кожне слово наче кам’яна брила, яку я через силу зрушував з місця. Я радив Віллі мовби самому собі, і новий план, який раптом спонтанно виник у моїй голові, видавався єдиним шансом для колишнього піхотинця вціліти й урешті-решт мати нехай і примарну, але все ж надію вижити й побачити свою Баварію. Бо ж кому прийде в голову пов’язувати його із тим, що сталося у нашому лісі? Я говорив неголосно, під перестук коліс і начеб сам до себе.

– А як же ти? – понуро запитав Віллі.

– За мене не хвилюйся, я он ще в Криму не був. Подамся потім на Крим або й на той їхній Дальній Восток. Поки туди, поки назад, а тим часом тут трохи вляжеться, – бовкнув я, як це часто траплялося зі мною і раніше, перше, що прийшло в голову, й аж потім оцінив, що ідея не така вже й кепська. – Тебе не було якихось два тижні, звичайно, вони тебе уже шукали, але… – продовжив я вголос свої міркування. – Ти ж міг десь знайти каністру спирту і безпробудно пити, рускім це знайоме і близьке, у це вони можуть повірити… Та й тобі близьке, – пригадав я того трофейного бутля. – П’яний німака! Вони тобі за це були б навіть вдячні, що не одні такі, і навіть могли б тобі за це пробачити втечу… Хоча бити, я думаю, все одно будуть, без цього вони також не можуть. Але хіба тобі звикати?..