Розділ «13. У підкидного з гранатою»

– Антін із Загориня.

– То давайте, хлопці, ружа, і можете йти додому…

– Ружа не дамо. Хіба патрони, бо за ружа нас савіти розстріляють…

От і такі бували стрибки, звичайно, зброю їм залишали, а ті потім лише постріляють трохи, щоб набої списати, та й виходять з лісу. Хоча траплялися й інші випадки, бували такі, що старалися вислужитися перед окупантами.

Згадавши брата, пригадалися й Улині слова про те, що тепер із вусами я й сам став схожим на Шульгу. Востаннє ми з братом удвох брели цими виярками похмурого березневого ранку років із сім тому…

Багато чого вже стерлося у пам’яті, але й досі пригадую його добродушні кпини з мого юначого максималізму, згоду посидіти в українській в’язниці, лише б Україна стала самостійною… А ще він завжди, наче мимохідь оглядаючи місцевість, визначав позицію для оборони, вибираючи місце і для кулемета, і для прикриття флангів, і для відходу… І на цьому горбаці перед лісом він також намітив тоді місце для кулеметного гнізда.

А одного разу взимку сорок четвертого, з наближенням фронту рускі кинули сюди, у німецькі тили, червону партизанку Фйодорова, то вони пішли не на німців, а на нас у шумські ліси, тоді Василь сам залишився прикривати нашу боївку Коли мені про це сказали, ми вже відірвалися кілометрів на три, і все ж я вирішив повернутися, хоч би там що. Проте на півдорозі я зустрів брата.

– Бачиш, Олесику – Василь називав мене інколи по-маминому – як багато залежить від доброї позиції, – перше, що почув я тоді від брата, який брів засніженим полем мені назустріч втомлений, але веселий.

Він відразу ж почав розповідати, як завдяки добрій позиції йому вдалося відбитися, а я був просто щасливим, що бачу його живим. Виявилося, залишивши на снігу з десяток нерухомих тіл, ті фйодоровці, переодягнуті енкаведисти, зробили ноги.

– Зліва ріка і лід тонкий!.. І обійти мене вони ніяк не могли! – не вгавав Василь, а я був дуже радий, що все ось так щасливо для нас закінчилося, бо ж ще недавно думав, що той день стане останнім.

І цікаво, що б Шульга сказав сьогодні. Де він тепер, що з ним? А я от і досі бігаю, пригинаючись між цими горбаками… Навіть он Богачукам відплатив за Крука, навіть ім’я синові придумав… Невже мене нині таки мають догнати?

Я поволі продирався крізь сосняк, кущі глоду й колючого терну останні, чим ближче до лісу, траплялися все частіше… Десять років тому цього підліску тут не було. Ще раз подумавши про те, що було десять років тому і що тепер, я згадав, як десять років тому союзники висадилися у Франції. А потім вийшло так, що вони нам зовсім і не союзники, ми їм виявилися непотрібні. Проте багатьох із наших тоді гріла думка, що через Європу вони дійдуть і до нас і візьмуться за Сталіна. Тепер зрозуміло, що цього не могло бути. І все ж, якби тоді Америці вистачило рішучості, ця напівголодна, гола й боса савітська армада довго не вистояла б. Ми часто говорили про це з братом, з іншими хлопцями.

Одного разу ми з Василем сиділи удвох біля згасаючої ватри над старими Ставками під соснами, де гніздяться сірі чаплі, і ділилися думками про майбутнє, що нас може чекати, коли Україна стане самостійною. Брат сказав, що думає залишитися у війську і що його бойовий досвід і знання ще послужать неньці Україні. Він вважав, що і я так зроблю. Але я відповів, що хотів би продовжити навчання за тим же фахом, який уже почав освоювати за німців у крем’янецькій бурсі, а далі хочу будувати мости. Он, мовляв, за війну скільки їх позривано…

– Нічого не зробиш, поки війна, будемо зривати, – сказав тоді Василь, якось начеб розчарований моєю відповіддю.

– Ясно, поки війна, треба воювати, – погодився я з ним.

– А якщо ми програємо, то ще на п’ятдесят років, а мо’, й на всі сто… Чекай потім, поки історія знову дасть шанс… Наші люди, сам бачиш, такі вони є… А то й зовсім втратять віру, що влада може бути для людей своєю. І тюрми знов будуть переповнені українцями.

– Але ж ми ще воюємо.

– Так, і ми ще будемо воювати, – поплескав мене по плечу брат…

Я зупинився біля огрядного куща терну, на одній з галузок якого дивом збереглося кілька пізніх квіточок… І знову подумав про брата й мимоволі стенув плечем, мовби знов відчувши його дружнє поплескування і його усмішку на мій юначий порив якщо й не загинути за Україну, то бодай посидіти в українській тюрмі, аби тільки вона нарешті стала вільною.

– Хай, Олесику, там сидять наші вороги, – щоразу повторював Василь. – Але якщо дуже захочеш, можемо влаштувати і тебе, тільки не надовго, бо ж колись і працювати треба.