Розділ «13. У підкидного з гранатою»

Судячи з широко розставлених і закручених – один вгору, інший вниз – рогів, корова вже була немолода, як, зрештою, і її пастух… Тільки-но я подумав, що біля корови мусить бути пастух, як побачив і дідуня. Він стояв збоку згорблено зіпершись обома руками на криву саморобну палицю.

Коли наші погляди зустрілися, дідунь зняв з голови засмальцьованого картузика, як мені здалося, дещо затісного на його велику сиву голову, а потім одягнув його назад, продовжуючи буравити мене поглядом. У цьому погляді не було страху, тільки подив і, може, ще трохи невдоволення.

– Тс-с! Ціхо, діду! – приклав я вказівного пальця до губ і деякий час мовчки відхекувався, а потім запитав, чи нема у нього води, мовляв, пити дуже хочеться.

Замість відповіді дідунь відірвав від кривулі одну руку, різко підкинув її до картузика і на якусь мить затримав біля скроні з двома відстовбурченими вгору пальцями, наче б віддаючи мені честь на польський манір, але враз так само несподівано перехрестився. І тоді я вперше запідозрив, що у діда не все добре з головою. Але коли він запитав, чи ще багато нас тут таких, я подумав, що, можливо, й помиляюся.

– Яких таких? – уточнив я.

– Дивлюся, а звідки ти такий герой взявся? – натомість він також поставив своє питання інакше.

Я зрозумів, що води від діда не дочекаюся, і тоді поцікавився, чи багато у селі стрибків.

– А хіба ти не стрибок? – видно, дід і сам був більше налаштований на запитання, ніж на відповіді.

І тоді я сказав, що поговорив би з ним ще трохи, але нема часу. Я оглянувся на село, тоді на дорогу, що проглядалася у долині за вербами по той бік річки, але нікого там не побачив.

– Я ще з тамтої війни, з першої, як виліз із царського окопу, то пішов додому, до баби, – начеб сам до себе продовжував розмову дід. – А Петрик з Борщівки пішов до Петлюри, то він перший у Борщівці на краю старого цвинтаря лежить! – потряс до неба кривулею дід, а коли він опустив палку, то знову зіперся на неї обома руками й завмер у тій самій позі, в якій я його тут і застав.

– Го-го! Го-го!.. – враз різко замахнувся він кривулею на сороку, що сіла оддалік на вершечок сосонки, і навіть корова, яка з хрускотом уминала високу соковиту траву, підвела голову.

На мене дід, здавалося, вже не звертав найменшої уваги. Аж раптом знову:

– З двома гиржавими патронами хтіли України? – звертався дід ніби до самого себе, знову потряс кривулею, ще раз перехрестився.

Напевне, він таки прийняв мене за стрибка, подумав я, рушаючи повз корову далі. Але відійшовши з десять кроків, я й собі, повернувшись, як учила мене мати, обличчям на схід сонця, нишком перехрестився. А коли дід і його корова сховалися у сосняку, я знову повернув на північ, в обхід горба.

Втім, я чув, що ті істрєбітєльні батальйони, в які насильно зганяли місцевих хлопців, уже кілька років як розпустили. Ми з ними мало стикалися, хоч гарнізонники їх нерідко пускали у ліс поперед себе. Брат тоді ще розказував, що одного разу у Кіптисі стрибки натрапили на нашу стежу. І от така розмова:

– Ти хто?

– Іван, а ти?

– А я Петро. А ти не Тодорка, того, що на болоті?

– Тодорка.

– А хто з тобою?