Розділ без назви (1)

Пол увірвався до головного коридора і побачив Сітіса у самому кінці. Двері ліфта вже відчинилися перед ним, ще мить – і Марк втече.

Крук простягнув руку, і гримнув постріл. Марк здригнувся й безпорадно повалився вперед, прямо у ліфт, який щойно відкрив двері перед ним. Пол не бачив, але точно знав, що куля ввійшла Сітісу в потилицю. Отак швидко й просто – наче в мішень. Пол зробив кілька кроків у бік мерця: нестримне бажання підійти і зірвати мазку з Марка оволоділо ним.

- Молодий пане! – гукнув Сервен. – Часу обмаль!

Пол опанував себе. Він ще встигне побачити це обличчя. Він обов’язково побачить його! Маску джокера кине в найбільший камін цього міста… А зараз він має закінчити.

Знайомий теплий лоскіт долоні. Двері пропускають їх до сховища. Пол чує, як у братів позаду нього перехоплює дихання. У нього теж завмирає подих. Всі відтінки червоного повільно пливуть стінками кімнати, виграючи сполохами на обличчях. Іскри танцюють навколо, спалахуючи й згасаючи, утворюючи дивовижні візерунки. Пол вдивляється в середину Серця, маленької живої зірки, де ритмічно пульсує чарівне сяйво. На мить Полу здається, що він відчуває стукіт – це б’ється Серце.

- Часу обмаль, – повторює Сервен.

Крук киває й невпевнено здіймає револьвер. Думка про те, що він мусить розбити – знищити назавжди це Диво – не дає йому вистрілити миттєво… А потім налітають думки.

Велике творіння батька. Унікальне, геніальне, неповторне. Зараз Пол зруйнує його, а з ним - своє майбутнє та мрії. Потяги до столиці? Магазини? Нові фабрики? Листи? Можливість захопити владу над світом?

Істеричний сміх ріже нутрощі, зовсім як у тюрмі, але Пол не сміється. Він має зректися шляху, який виклав перед собою. Зректися всього, чим жив від самого повернення. Як же він помилявся раніше, коли думав, що переживає найгірші миттєвості свого життя! Суд і тюрма не йдуть в жодне порівняння з тим, що Крук має зробити зараз.

Невже він справді зможе відмовитися від усього? Невже зможе власноруч зруйнувати?..

- Їх можуть розстріляти щомиті, молодий пане.

Пол глибоко вдихає. Голова паморочиться, дихати важко. Все ще хочеться сміятися. Але він не сміється. Пол видихає і знову, через силу, набирає повні легені теплого повітря.

- Зможу, – каже він.

І дерев’яним пальцем натискає важкий, як ніколи у житті, гачок.

- Прощ… – мовить тихо Сервен, коли остання куля з револьвера Крука розбиває Серце на мільйони уламків.

Оглушливий дзвін заповнює маленьку кімнату, дзвін здіймається вгору, дзвін заповнює фабрику, дзвін несеться крізь землю, наповнює місто. Схожий на крик ображеного малюка дзвін ледь не розриває перетинки у вухах, летить до самих небес і вибухає у ньому, зірки сумно зітхають, а тисячі незримих ниточок безупинно уриваються навколо…

Світло зникає. Поряд чується стукіт меча і важкий удар тіла об землю.

- Сервен! – кричить Пол і кидається до нього.

Брати допомагають винести старого слугу в коридор, до світла. На обличчі Курта застиг жах, Арктур зосереджений. Пол відчуває, як праву вилицю сильно пече. Тепла рідина котиться щокою вниз.

Сервен дивиться перед собою скляними очима. Рот його відкритий, а руки завмерли, наче все ще тримають меча. Арктур перевіряє його пульс і похмуро хитає головою. Каже: