Розділ «Подвійний нащадок»

Дивно якось сьогодні на вулицях. Людно, гамірно, натовпи збираються, люди збуджені, газети читають. А коли натовпи збираються, це нашому відомству завжди підозріло. Бо де натовп, там і безлад. Знову православні жидів мордувати зібралися, чи що то таке, до дідька, робиться? А може, бунтівники банк який пограбували, чи, борони Боже, висадили когось у повітря? Бо витріщакам все одно про що базікати… Треба буде про це начальству доповісти.

Іду я, кривлюся, бо у голові ніби найбільший лаврський дзвін гудить. Ще й нудить трохи і ноги ніби чужі — хилитає, наче тополю на вітрі. Зле мені, недобре. І сам же дурень винен, нащо було п’ятий графинчик брати. Про шостий вже й не кажу, а потім ще хтось сьомого замовив… Добре що хоч неподобств ніяких не чинили, як то з нашими хлопцями трапляється. Лише Митрофан каторжанські пісні рвався співати, що нам службовими інструкціями заборонено.

Набрався вчора, як жаба намулу, от тепер і караюся похміллям. Ось би хоч свого браунінга холодненького до чола прикласти… Але не положено мені зброєю службовою розмахувати перед мирними обивателями. Тільки б їх благородь від мене спіртуозного духу не зачули, бо гніватися будуть.

Узяли ми вчора цілий гурт анархістів, за якими полювали три місяці. Анархісти, ті неабиякі башибузуки, тільки що — одразу за зброю хапаються, а то й завиграшки можуть при арешті служителя закону бомбою дибанути, разом із собою на той світ спровадити. Тому працювати з ними нервово і важко. А тут ми чисто, без жодного пострілу, взяли цесориків. Ну і по трудах відпочили. Тим більше, що їх благородь виписали нам премійку на пропій. Але навіщо було той п’ятий графинчик брати? Є ж правило, що скільки голів, стільки і графинчиків. А нас же четверо сиділо. Так ні, узяли п’ятий. А далі вже понесло, наче коней у кручу. Оце тепер карайся, сучий сину, за те, що розум втратив.

І палить немилосердно, у роті сухо, як у Туркестанській пустелі. Поткнувся було до трактиру попити чаю, але там людно і гамірно. Кричать, галасують, що цигани на ярмарку. А я тиші хочу, бо кожен звук ніби цвях у голову, тому поплентався до найближчої аптеки і взяв склянку зельтерської.

— А про що це народ гомонить? — питаю у аптекаря, старого сивого німця.

— Як, ви не знаєте? Війна ж почалася! — аптекар он аж зі стільця підскочив, витягся у фрунт і очі палають праведним гнівом. От, морда німецька, хоч би дочекався, доки доп’ю, а то зельтерська та мені аж носом пішла, бо ж здивувався я.

— Яка війна? З ким війна? — питаю. Навіть не знаю, хто це посмів напасти на наше любе отєчєство. Чи то германець, чи турок-агарянин? А може, це інтрига британського кабінету чи підступ австро-угорського генштабу? Про все це газети часто пишуть. Бо отєчєство наше з усіх боків ворогами оточене, що хочуть від його неосяжних просторів собі шмат відхопити і вдарити у саме серце православній монархії.

— Та як же з ким! — аптекар аж ногою тупнув, обурившись моїй необізнаності. — З японцями, з варварами косоокими! Ось! — дає мені свіжий номер «Ниви», а в ньому спеціальним додатком на першій сторінці височайший маніфест. «Божою милістю ми, Ніколай Второй, імператор і самодержець… і прочія, прочія, прочія». Виявляється, що японець на наш флот напав у Порт-Артурі. Як дикунам і личить, напали вночі, наче таті ганебні. Бо то давно розумні люди казали, що від японців добра не чекай, але якось все були сподівання, що злякається японець російської моці та величі, схилиться перед багнетом православного воїнства. Але ж ні, посягнув азіят косоокий на нашу ісконну землю.

— Як я вам заздрю! — каже аптекар і зітхає з таким сумом, наче оце я жити залишаюся, а йому помирати.

— Чому ж тут заздрити? — не втямив я, бо воно з похмілля думки, наче риба з солітером: неквапливі й лише поверху ходять.

— Бо ви молодий, підете добровольцем до армії, будете ворога бити, станете героєм японської компанії, а мені сиди та газетки читай про подвиги наших воїнів! Ех! Та був би я хоч на десять років молодшим, пішов би на війну! — старий аж кулаком по столу грюкнув, потім за кулак свій схопився і засичав. Боляче.

Дивлюся я на нього і дивуюся. Наче стара людина, мав би розуму досі нажити, а таке верзе. Мабуть, ніколи у війську не служив, якщо війною марить. У нас у Туркестані наче й війни не було, і газети про нас не писали, та кулі біля вуха подекуди співали, й не одного сіромаху з нашого полку ми у тамтешній гарячий пісок зарили. То якось на війну мені не дуже хочеться.

Коли на вулиці натовп завів «Боже, царя храні». Ну це правильно, бо про Бога і про государя ніколи не зайве згадати.

— У мене два племінники, так уже побігли у добровольці записуватися. З самого ранку! Кажуть, страшні черги у прийомних пунктах! Усі ж бажають на війну, щоб героями стати! — знову старий зітхає. — Я ж ще на турецьку війну хотів піти, але не зміг через хворобу. Запалення легень, звідки й узялося! А коли одужав, наші вже турка побили. Думав, може, ще якась війна буде, але так і не пощастило мені. Тепер же старий я, так і не побачу війни!

— Ну, воно як так, то і так, — кажу йому заспокійливо, а то бачу, що розійшовся дід, наче вовк у вівчарні.

Розкланявся я з аптекарем і вийшов на вулицю. А там всі бігають, кричать, у гурти збиваються. Ну, як подуріли люди. Коли хапає мене хтось за рукав.

— Іване Карповичу! Там Митрофан той-во! — кричить мені хлопчина з наших. Він наймолодший в околотку, і йому зі справ поки хіба що самовар розпалити довіряють та за пиріжками збігати.

— Що, Митрофан? — не розумію.