Розділ «Не буди лихо… »

Ну того злодійчука я помітив відразу, ще як він йшов вагоном. Прикидався п’яним, а у самого очиці тверезі, хитрі — бігають, нишпорять довкола. Потім він зник і знову повернувся, коли вже майже всі у вагоні спали. І я дрімав, але почув, як хтось смикає мене за чоботи. А чоботи в мене хороші — хромові, дорогі, на замовлення шиті й, либонь, не дешевші, ніж у їх благороді. Інакше не можна, бо робота в мене вся на ногах і без добрих чобіт всі ноги зітру. То я їх беріг, сушив, мастив, чистив — наче вершник біля свого коня, так я пораюся коло чобіт. А тут стягають їх із мене, поволі так, ніжно так, щоб не розбудити. Я підхопився та іншою ногою просто в пику і припечатав негідника, аж у нього перенісся хруснуло. Гепнувся мерзотник на підлогу, стогне, кров із носа юшить, як із поросяти — мабуть, носа йому зламав.

— Пішов звідси, поганцю. Ще раз тут побачу, на додачу до носа ще й руки переламаю, щоб знав, як людей православних босими залишати, — прошипів тихо.

Як вітром його здуло, навіть стогнати перестав, руками за ніс схопився і побіг геть. Це ж треба, спритник який, хотів обікрасти мене! Шкода, часу не маю, щоб до поліції його пристроїти. Хоч душу трохи відвів на цьому вилупку, бо сердитий був страшенно і на службу свою, і на штабс-капітана Мельникова. Ще й на пероні, перед потягом до Одеси, у тій тисняві якогось полковника випадково штовхнув. Вибачився, звісно, бо хоч іншого відомства, але ж цілий полковник. Та бач, мало йому моїх вибачень виявилося, ще й вичитувати мені взявся у виразах, що вихованим баришням чути зовсім не варто. Наче і знайомим мені той полковник здався, ніби бачив його десь, а згадати не можу… Втім, чи мало дурнів наша земля багатостраждальна носить? Всіх і не пригадаєш…

Не збирався я до Одеси їхати, мав зараз на весіллі гуляти. З нашого околотку хлопець один одружувався. Це, звичайно, не схвалюється в нашому ремеслі, бо замість про любе отєчєство думати та про службовий обов’язок, одружений більше своєю родиною перейматиметься — то жінка не в настрої, то діти хворіють. А який ти філер, коли в тебе сторонні турботи в голові, а не об’єкт, за яким слідкуєш? Жонатий філер, наче ситий вовк, нікого не вполює. Але ж і заборонити одружуватися не можна, бо ж не ченці ми, щоб без жінок жити. Так ось, один із наших хлопців вирішив одружитися. Каже, що закохався, аж жити без милої не може. Навіть пісні вечорами під вікнами коханої співав, на гітарі грав, бо казав, що так в Італії чи Гишпанії роблять, щоб вразити кохану. Ну, коханій, може, і добре, а ось двірнику не сподобалося, городовому поскаржився, й того закоханого дурня затримали за порушення громадського порядку. Те довелося мені заминати. Вийшло, що комусь кохання і пісні під місяцем, а комусь довелося до півночі горілку хлистати з тим городовим за свій кошт…

А я ні в яке кохання не вірю, тим більше серед нижчих чинів. То пани та панночки закохуються, дуріють, гроші на квіти та конфетки викидають, по театрах під ручки ходять, вірші читають і все таке. А нам, простим людям, треба не голову втрачати, а майна набувати, щоб, вийшовши у відставку, створити міцну родину і хазяйнувати собі в радість та дітей ростити. Однак це починаєш розуміти, коли поживеш трохи на світі, а коли молодий, то все більше на тілесні спокуси зважаєш, як то губи ніжні та шкіра біла. Хвилювання тілесні їство людське каламутять і розум застилають, через що люди дурниці роблять.

І той хлопець узяв гарну та бідну, бо не розумів, що краса за кілька років де і подінеться, а грошики, якщо з ними поводитися розумно та ощадливо, ще більше грошиків наплодять. Ну то вже жениха клопіт, нехай у них все добре складеться…

Їх благородь дозволили усім філерам на день весілля відгул узяти, щоб на службі тихцем не пиячили й начальству на око випадково не потрапили в нетверезому стані. Ото нам свято зробив штабс-капітан, а сам поїхав до Одеси, де збирали офіцерів охранки з усієї імперії на виїзну колегію міністерства внутрішніх справ.

Минулого разу з такої колегії Мельников приїхав аж синій від пиятики. Казав, що як першого дня засіли в ресторані, так і не просихали. Всі гроші просадив, у борги заліз, вдома грандіозний скандал жінка зчинила, мало на вулицю не вигнала. Тому цього разу казав його благородіє, що ні-ні, ані краплі в рота. Ну то таке, цим обіцянкам навіть супруга його законна, прелєстна Дашенька, не дуже вірила, не те що я. Тож, як тільки його благородь до поїзда сіли, перехрестилися ми нишком і дихнули з полегшенням, бо допоки начальство горілочку з коньяками кушають, то кров із підлеглих своїх не п’ють. Дякувати Богові, що один рот у начальства, а не два, як у тої потвори, яку спіймали десь у Африці. Газети про це писали, що там дві пащі. Ото вже, борони Боже…

Третього дня, як їх благородь поїхали, ми за весільний стіл сіли, я тільки чарку підняв, як старший товариш жениха, та ще не встиг ще й слова вимовити, коли звідки не візьмись — кур’єр із контори.

— Телеграма вам, Іване Карповичу, від їх благородія, — каже. Не втримався я, в серцях обложив того кур’єра і так і перетак, розтак, хоч, звісно, він Богу душу винен. Узяв телеграму, читаю: «Партія тютюну підмочена тчк прикажчику Підіпригорі прибути до Одеси негайно знокл». Що це за лайно? Чому Мельников службовим кодом телеграфує, він же не на завданні? Але якщо підмочений тютюн — значить справи погані, як москаль каже — дєло-табак. Їхати треба. А як їхати, коли он стіл накритий, всі хлопці зібралися, тепленькі, аж гарячі, молодята на чолі столу квітнуть, і таке душеспасіння, наче в раю?

Та кому рай, а кому служба. Розкланявся я чесній компанії і візником додому. Взяв зброю та тривожну валізку, яка в мене завжди зібрана стояла під ліжком, і на вокзал. Якраз встиг на одеський і оце торохчу третім класом. Наче і перекусив, і випив чарочку, бо дали зі святкового столу сидора в дорогу, але якось невесело. І ще той полковник чортів, що мене лаяв… Ні, я чини почитаю і старших по званню слухаюся, але он так вже мені той полковник дошкулив. Щур тиловий. Поки я тут на передовій боротьби з бунтівниками ноги збиваю, буває, що і життям ризикую, воно живе собі, й вусом не веде, а потім ще і норовить за вухо схопити і провчити. Ну, звісно, бо вони ж — пан, а я — холоп. Споконвіку так ведеться, але от зараз стало мені так прикро, аж загірчило у роті.

Перевернувся на інший бік, щоб заснути, та не йде сон. Щоб у бунтівні думки не поринути, почав думати про телеграму. Що за чортівня, навіщо це знадобився я їх благороді в Одесі? Там же своя охранка є, свої філери, навіщо мене туди тягти? Може, свіжа людина потрібна, якої там ніхто не знає? Чи когось упізнати із наших старих знайомців? Але звідки така квапливість? Що за справа невідкладна? І якого дідька Мельников телеграфував шифром? У них в Одесі революціонери телефонну станцію захопили чи що?

До ранку так і не спав до ладу, крутився з боку на бік, ледь дочекався, поки приїхали. Вокзал в Одесі дивний, не так, як у людей, що прийшов потяг і пішов далі. Тут же впирається паровоз ледь не у стіну. А ось будівля вокзалу красива, розкішна, недарма ж кажуть, що місто багате і торгове. Людно на пероні, пасажири, зустрічаючі, носильники, хлопчиська з газетами штовхаються. Галасливий і суєтний південь, але мені після Туркестану не звикати. Іду пероном, коли чую, що наче хтось сіпає мене за полу. Одеса — місто велике, грошовите, тут кишенькових злодіїв повно, за гаманцем та валізою тільки дивися, а то пошиють у дурні й скажуть, що так і було. То я розвернувся зненацька і схопив за руку якогось підозрілого суб’єкта. Вже замахнувся, щоб йому в морду дати для виховання, коли той як заволає:

— Ванька, мерзавець, ти що надумав!

Я аж підстрибнув від подиву, бо ж крадій той виявився ні ким іншим, як самим штабс-капітаном Мельниковим. Тільки яким! Я його тільки по голосу і впізнав. Вбраний він був у піджачок, та такий, що руїна суцільна, а не піджачок! Витертий, у плямах та латках, я б такий ні за що не одягнув, бо ж ганчірка якась, а не піджак! Та і без піджака є на що подивитися. На носі дивакуваті темні окуляри, запилюжений і м’ятий капелюх, насунутий на самі очі, та ще й бороду лопатою, як у великоруських купців-старовірів, собі його благородь приладнав. Кумедія та й годі, я ледве стримався, щоб не зареготати. І як же його у такому вигляді не затримав перший-ліпший городовий? Бо ж видко, що злодюжка.

— Ваше благородіє, що це з вами? — питаю, а сам думаю, чи не занадто перехиляв чарки весільні у дорозі, чи голову напекло, може, оце ввижається мені?

— Тихо! Йдемо звідси, тут небезпечно, — шепоче Мельников.

Ще коли роздивлявся я штабс-капітана, то помітив, що у нього все обличчя в синцях, прихованих дешевою дамською пудрою, і накульгує Мельников на обидві ноги. А який же був орел, який танцюрист! Ох і побували ж у бувальцях їх благородь! Оце так побували!

Вийшли ми з вокзалу, звернули у сусідній сквер, сіли на лавці під крислатою білою акацією. Я згадав, як на весіллі молодий під гітару співав якраз про акацію, коли я вже йшов: