Розділ «Особисте доручення »

Припхався я до околотку аж над ранок, зморений, наче пес. Ще б пак, усю ніч стежив за двома важливими бундівцями із закордону. Хитрими вони виявилися і місто добре знали — спочатку довго плутали Подолом, потім зайшли до знайомих і послали хлопчика за харчами та горілкою до сусіднього трактиру, наче збиралися залишитися надовго. Та я теж не в тім’я битий, вже знав такі фокуси, тому оббіг будинок і таки знайшов чорний хід, яким ті бундівці, перевдягнуті на фабричних, вийшли. Теж мені фабричні! Роби вдягли, а руки хоча б вугіллям помазати забули. Йдуть та біліють, пальчики ніжні, наче сосиски у німця Йогансена на Прорізній. Та і хода в них інша, й осанка. Хоч десять роб одягни, а досвідченій людині за версту видно, що то за робітники такі.

Довів їх до квартири, де вони зупинилися, зачекав для впевненості, щоб не чкурнули ті голубчики ще кудись, бо дуже вже меткими виявилися. А тут вже й сонечко встало, двірники мітлами шурхотять, невиспані служниці спішать на базар за свіжими вершками до панського кохфію. Витяг я свого срібного годинника — п’ята ранку. Наче і додому вже пізно йти — поки доплентаюся через усе місто, то вже на службу час збиратися. А околоток рідний зовсім поруч. Козирнув черговому і пішов до філерської. Зняв чоботи, ліг на лаву, накрився кожухом. Ще буде час передрімати якусь годинку-другу, а там хлопці розбудять. Що не кажіть, а не можу в чоботях спати, і раніше через це частенько у халепи потрапляв, особливо на початках служби. Любили тоді мої старші товариші пожартувати з мене, особливо Митрофан Скоробагатько. Якось сховали мої чоботи, поки я дрімав, а тут їх благородіє заходить до філерської. Митрофан як гаркне — смірно! Всі люди як люди — смірно стоять, а я як дурень спросоння чоботи шукаю. Зараз воно зовсім інакше, тепер ніхто такого не утне. Навпаки, он молоді філери і чоботи почистять, і на столі залишать хліба з ковбасою та огірком солоним, щоб коли прокинеться старший товариш, то мав що перехопити.

Добре воно поважною людиною бути. А тут ще спалося мені солодко, наче пикою у миску з медом впав. Сон такий наснився, що й прокидатися не хотілося. Наче я не у місті, не в задушливій філерській, а у рідному селі дрімаю, та не просто в селі, а на сіннику, ото такому, що тільки туди сіно привезли і духмяніє воно, аж у голові паморочиться. А ще й жайвір десь у високості співає. Рай, одним словом. Наче цього мало, ще чую голос знайомий. Приємний, але не можу згадати чий саме. І каже той голос ласкаво так:

— Ваню, прокидайся.

Дивлюся, а то Одарка, донька мельника з нашого села. Така, знаєте, дівчина у тілі, пишна, наче паска великодня, і всі на неї дивляться, наче одразу десять Великих постів відбули. І я дивлюся, тим більше, що з одежі на ній лише наопаш офіцерський кітель із погонами штабс-капітана. Тут би мені й злякатися, звідки на дівці з нашого села кітель офіцерський, але ж забило мені усі баки тіло Одарчине розкішне і думати нічого не можу, тільки сопу, наче паровоз перед відправленням. А дівка далі веде.

— Кохаю я тебе, Ваню. До смерті кохаю!

Шепоче, посміхається і цілуватися лізе. А губи то в неї холодні. Такі холодні, наче земля взимку. Ох тут мені лячно стало! Бо ж згадав, що не топче більше рясту Одарка, померла вона позаминулої зими — випала на ковзанці з санчат, та головою об лід, бідолашна. Казали, ціла калюжа крові натекла, але тут Одарка була ціла і своє далі торочила:

— Прокидайся, Ваньку, під холеру!

Кричить і голос її став грубим, чоловічим, вимогливим. Таким, що аж вуха дер, то прокинувся я у холодному поті, очі продер, ротом повітря хапаю, наче риба на пісочку. Коли дивлюся — біля мене сидить його благородь штабс-капітан Мельников. Тьху, насниться ж таке… Підхопився, вскочив у чоботи, витягнувся во фрунт, і як положено, доповів про тих бундівців. Але його благородь якось те слухав без особливого інтересу, хоч ще вчора кричав, щоб кров із носа знайти бунтівників. Ось і зрозумій те начальство…

Зиркнув сердито Мельников на тих філерів, що затрималися, і вони миттю здиміли з грізних начальственних очей.

— Слухай, Ваню, — каже мені й голос якийсь у нього дивний. Лагідний, чи що. Невже просити буде. У їх благородія завжди голос лагідний, коли просять щось. Наче медом ллють. — Сідай, Ваню, ми ж не на параді. Є в мене до тебе доручення приватного характеру. Зробиш? — дивиться так уважно на мене. А я мовчу. Бо людина серйозна, спочатку хочу почути, що робити треба, а потім вже обіцянки даватиму. — Мені брат мій, Ніколаша, написав. Ну, ти знаєш, він артилерист, аж у Порт-Артурі служить. Пам’ятаєш, приїздив минулого року?

— Пам’ятаю, — киваю. Як же не пам’ятати? Тоді на Трійцю два братчики так горілки нарізалися на радощах, що буянити затіяли. Вже поліція в’язати їх почала. Добре, що знав городових у центрі, сунув на лапу і відволав панів офіцерів, а то б не минути їм відпочинку на гарнізонній гауптвахті.

— Так ось, пише Ніколаша, що товариш його по полку, поручик Багдасаров, поїхав до нареченої своєї, доньки полковника Стасова, і не повернувся. Замість цього у відставку подав, шле якісь дивні листи, і за нього в полку хвилюються. Бо підозріло це все.

Тут вже я здивувався. Чого тут підозрілого, коли ясно все, наче божий день.

— Ваша благородь, може, той поручик того, горілочки перепив. Трапляється таке. Ось коли я служив у Туркестані, так там один ротмістр і не таке вчудив. Якось схопив шаблю свою та накинувся на череду овець, яку до Самарканду на базар гнали. П’ятьох зарубав, інші втекли. При цьому кричав «Ізиді, сатана!», «З нами хресна сила!» та «Православному воїнству побєду даровав!» Ледь схопили його та водичкою холодною полили. Коли до тями прийшов, то розповів, що здалося йому, наче череда овець — то воїнство нечистої сили, яке кричить «З’їмо Русь, з’їмо!» і на святу Москву рухається. А вогняний янгол із неба сказав тому ротмістру, що він остання надія православ’я і мусить те нашестя зупинити тут і зараз. Після чого і схопився ротмістр за шаблю. Коли ж з’ясовувати почали, чого ж це вогняні янголи з небес висходити почали, то виявилося, що ротмістр три дня без висмички пиячив. А воно ж спека. Потім ще якихось кізяків покурив, які місцеві курять, ну ото і сплутав овець із чортами. Потім довелося платити за них. Горілка, вона і не ті дива робить, — кажу. Мельников тільки хмикає.

— Цікава, Ваню, байка, тільки не про нашого поручика. Багдасаров не п’є. Зовсім.

— Чого ж тоді залишився?

— Ну, може, закохався і не схотів розлучатися. Справа молода, зрозуміла. Але брат просить з’їздити і перевірити, що воно там насправді відбувається. Їхати недалеко, до Чернігівської губернії. Я б сам з’їздив, але ж ти знаєш, що ми готуємося до візиту государя-імператора, весь Київ на вухах, не можу і на день відлучитися. А ти, голубчику, поїдь, роздивися, чи все воно добре. Потім доповіси. Ось тобі лист до Багдасарова і гроші на дорогу.

— Слухаюсь, ваша благородь.