Розділ «Подвійний нащадок»

Я під козирок узяв, оббігав своїх людей — двірників, полових по трактирах, швейцарів із борделів, але ніякої іншої справи в мене не було, не те що бунтівники, а навіть кримінальники присіли, бо ж такий патріотичний підйом у населення пішов, що якби тільки хтось що сказав не те про государя, то роздерли б на місці.

Тому, щоб без діла не сидіти, займався я тим Аскером Тамерлановичем Вєліхановим. За два наступні дні я нічого особливо цікавого не взнав. Сходив до «Гранду», поговорив зі швейцаром тамтешнім. Той розповів, що живе постоялець тихо, у скандалах не помічений, дівчат не водить, пляшки порожні з номера не виносять.

— Щоранку вимагає холодної води, щоб обливатися. А ще шабля у нього дивна якась, неправославного фасону.

Ну про шаблю дивну я вже знав і без нього. Ходив за цим Тамерланом Аскеровичем із ранку до ночі. Робити це було не важко, бо він зранку у фехтувальній залі, де вправлявся з шаблею, потім у бібліотеці, все читав про Україну, а ввечері ходив на ті зібрання до українствующих. Він зайде, а я стовбичу під вікном, годину чи дві, чекаю. А тут морози почалися такі, що плюнеш, а в сніг вже крижинка падає. Горобці на льоту замерзали, дерева лускалися. Ото спробуй на такому морозі та в моєму кожусі обідраному постояти. Чую, що треба буде щось робити, бо перемерзну і захворію.

Та, дякувати Богові, не захворів. Коли викликає мене ротмістр Добрянський.

— Перевірив я того пана Вєліханова, відбивав телеграму до Департаменту, — каже його благородь. — Народився він у степах під Оренбургом у знатній, але бідній родині аборигенів. Його батько продав залишки отар і оселився в Оренбурзі, віддав сина до гімназії, але рано помер через схильність до відомого пороку — пристрасті до горілки. Хлопця виховувала бабця, яка домоглася, щоб він закінчив гімназію. Потім він навіть вчився в Академії художеств у Петербурзі, але кинув, хоч мав певні успіхи. Був у двох експедиціях від Імператорського географічного товариства як художник. Ні в чому особливо підозрілому помічений не був. До Японії ніяк не причетний, після смерті бабці зі своїми родичами зв’язків не підтримує, до того ж прийняв православ’я, хоч до церкви не особливо вчащає. А натомість водить знайомства з петербурзькими українствующими. Сюди він прибув із рекомендаційним листом до професора Ігнашевича від директора Академії художеств Рєпіна.

— А шабля як же? — питаю на всяк випадок.

— На ту шаблю в нього дозвіл є. Вона від предків, що знатними людьми були й у кара-кайсацькій орді колись головували. А у японців, щоб ти, Ванько, знав, не шаблі, а мечі. Та й то були колись, а зараз у них європейська зброя не гірша від нашої. Кидай ти цих мазепинців і займися чимось серйозним.

От Добрянському немає інтересу до цього, а мене, наче щось зачепило в тому Вєліханові. Тому попросив я прикажчиків із чайної крамнички, де Митрофан наробив справ, щоб поговорили з ним, бо ж наче земляки. Прикажчики мені вдячні були за порятунок, тому радо погодилися. Доповіли, що Вєліханов зустрів їх привітно, але відповідав ухильно і нічого цікавого не розповів. Ще прикажчики розповіли, що в номері Вєліханова портрет якогось чоловіка вусатого висів, а сам Вєліханов увесь час тримав у руках книгу. Думали Коран, а воно ні.

— Схоже називається, але не Коран, — пояснив один із прикажчиків. — Козар, чи що?

— Може, «Кобзар»? — питаю, бо вже непогано українствующих знаю. А в них той «Кобзар» — головна книга. Її Шевченко написав, із мужиків дядько, віршики писав. Наче що там, віршики, але такі ті віршики були, що через них до заслання той Шевченко загримів. Довгий язик гірший за дурні руки.

— Ага, «Кобзар»! — кивають прикажчики. — Ото він звідки все щось зачитував. Не по-руськи, але схоже.

— А що, не збирається він додому, до Оренбурга?

— Та ні. Каже, що тут жити буде.

Ще порозпитував, але нічого цікавого. Мабуть, і справді пуста справа, приїхав якийсь дивак, вештається з українствующими і все. Перестав я Вєліхановим займатися, почав шукати іншу справу, бо ж теребить Добрянський, вислужитися хоче, поки Мельникова немає. Але бунтівники сидять тихо, бо ж війна, ніхто не хоче японськими поплічниками стати.

Коли знову викликає мене Добрянський. Сидів він тепер у кабінеті Мельникова, порядок там навів, павутину з кутків прибрав, пилюку витер, порожні пляшки повиносив, аж виблискує все. Заходжу і бачу старого знайомого, студентика того в пенсне, який шпигунів японських ловив. Це зараз у Києві перша справа. До того дійшло, що навіть божевільні на це перекинулися. То раніше були наполеони, а тепер усі стали ловцями японських шпигунів. Це мені санітар із божевільні розповідав знайомий. Каже, що половина у японські імператори пішла, а половина у рятівники вітчизни.

Коли студент побачив мене, то підхопився, у стінку втиснувся. Чи бігти кудись хотів. Аж смішно.

— Спокійно, спокійно! — каже йому Добрянський. — Ану сідай, сідай! — Потім до мене звертається: — Що це ти, Ваню, так людей лякаєш, що тікають від тебе, наче від чорта?

— Нікого не лякаю, ваше благородь! — відповів і став у фрунт.

— Ти теж сідай, послухай, що наш товариш розвідав, — каже Добрянський.