Довелося Митрофана залишити у чайній крамниці. Велів власнику його не ображати, а як прокинеться, то запитати хто зараз міністр внутрішніх справ і скільки буде, якщо узяти три яблука, до них додати ще чотири, потім два з’їсти, а одне викинути і ще два знайти. Власник крамниці аж у нотатнику записав питання.
— Якщо відповість правильно, то значить вже тверезий. Розв’яжіть його і відпускайте. А як ні — то ще горілка тримає, нехай відпочине. І якщо про це непорозуміння хоч слово у газетах з’явиться — на порох зітру. І Митрофану дам розвіяти. Зрозуміло?
— Так точно! — господар аж честь віддав, диви, салдафон який.
Вийшли ми з приставом Вороньком на вулицю, а там натовпи снують, кричать люди, обнімаються.
— Ти вже, Ваню, у добровольці записався, чи тільки збираєшся? — питає Воронько. — Я — вже. Може, завтра і поїду на війну.
Дивлюся на нього здивовано.
— А ти чого? — питаю.
— Ну як чого, війна ж! Отєчєство захищати, славу йому добувати. Орден який чи медаль, аби було, що дітям показати! А ти наче на війну і не збираєшся? Ніби й не радий? — дивиться вже він на мене, теж здивовано.
— А чому радіти? Війна, вона штука не солодка. Коли служив у Туркестані, в нашому полку був фельдфебель один, котрому довелося ще в останню турецьку кампанію повоювати. На Шипці. Так розказував, що з їхньої роти тільки він та ще троє хлопців живими залишилися. А інших — кого багнет, кого куля скосила, а решту вночі лютий мороз забрав, бо одягу теплого не було, розікрали все інтенданти. А ті хлопці теж ішли за отєчєство воювати, слави і медальок хотіли. Тільки лежать вони тепер на чужині за тисячі верст від дому, навіть на провідну неділю на могилку крашанки тепер нікому покласти.
— Щось ти, Ваню, не те кажеш, їй Богу! — ображається Воронько.
— Не знаю, Микито, як думаю, так і кажу. Призвуть мене — воюватиму, а сам у пекло не полізу.
— Та яке там пекло! Та ми тих мавп косооких в одну мить в океан скинемо! І буде там Японаросія, намісництво наше! Чим погано?
— Та все добре. Похмілля у мене, ось що погано.
— А! Ось воно в чому справа! А то дивлюся, що ти, Ваню, якийсь не такий! Може, пішли пропустимо по чарці для підняття патріотизму?
— Ні, мені до контори треба, і так запізнюся.
— Ну добре, іншим разом. А ти як у добровольці надумаєш, ну, коли похмілля пройде, так звертайся до мене. Кум мій записом відає, скажу я йому, зможе вписати у перші рядки!
— Добре, подумаю.
Пішов я до контори. Наче почало трохи в голові розвиднюватися. Навіть пиріжок гарячий із лівером купив по дорозі, бо голод відчув. Це добре — значить пройде скоро похмілля. Зайшов я до контори, а там порожньо. Піднявся до кабінету їх благородія.
— Хто там? — питає він голосом п’яним. Оце так так! Ще корова води не пила, а їх благородіє вже накушатися зволили.
— Це я, ваше благородь.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Подвійний нащадок“ на сторінці 3. Приємного читання.