Розділ «Подвійний нащадок»

— Та ні, — кажу.

— Чому? — всі дивуються.

— По-перше, філер мусить бути непомітним. А якщо там всі косоокі, то мене за версту бачитимуть. Що то за робота? А по-друге, і країна не дуже, бідні вони там як церковні миші. Я ж он у журналі «Навколо світу» читав. Їдять один рис, а рибу лише по великих святах. П’ють гарячу рисову горілку, столів не мають, наче свині з підлоги їдять! Що там казати, навіть самовара не знають! Тьху! Навіщо таке комусь потрібне, — дивуюся вже я.

— А от люди кажуть, що як завоюють ту Японію, то всі косооких поділять і віддадуть у кріпацтво. Солдату кожному по десять душ, офіцерам по сто, а починаючи з полковників, так по тисячі! Уявляєш! — Федька аж слину розпустив. — Оце б на війну потрапити! А ще там, кажуть, золота багато! Коштовностей всіляких!

І всі давай про це балакати. Ну зовсім люди показилися. Яке ж там золото та коштовності, коли у людей не життя, а піст суцільний без розговіння? Ані тобі холодцю, ані шиночки, ані сальця вудженого чи ковбаски домашньої або хоча б кров’янки якої. Тьху!

Я аж вийшов, щоб не слухати, як дурні думкою багатіють. Тут бачу Митрофан повертається. Обличчя аж сіре, погляд переляканий, голову в плечі свої широченькі втиснув, виглядає, наче цуцик побитий.

— Доброго дня, Іване Карповичу, — каже.

— Доброго. Де це ти подівся? Вже хвилюватися почали за тебе.

— Та той, відлежувався.

— Після чого це?

— Та не повірите.

— Що?

— Ото пам’ятаєте, як гуляли ми після анархістів?

— Пам’ятаю. Ти ж після того і зник.

— Ага, зник. А до тями прийшов зв’язаний у чайній крамниці на Подолі.

— І що ти там робив?

— Та і сам не знаю. Мене розв’язали, чаєм напоїли і на візника дали.

— Хто це такий щедрий?

— Та власник крамниці й прикажчики його косоокі. Я в них питати почав, що трапилося, та хазяїн мовчить, а вони по-своєму кудахкають, годі те зрозуміти.

— Та що там розуміти? Живий і добре.