Розділ «Подвійний нащадок»

— Заходь, Ваню.

Заходжу і бачу, що сидить Мельников у позі крайнього суму на дивані, а поруч пляшка коньяку, вже майже порожня. Сидить штабс-капітан і дивиться в нікуди, як ото в них буває, коли в карти дуже програються чи перед супругою завинять.

— Війна, Ваню, — каже і зітхає, наче з вечора програв у карти всі статки і ще винний залишився.

— Війна, — киваю.

— А мене не пустили. Я ж добровольцем хотів! У Порт-Артур! А не пустили! Ех, Ваню, ну що за життя таке! — сумно питає Мельников.

— Та навіщо вам та війна потрібна? У нас і тут є чим любому отєчєству прислужитися.

— Та що там є! Бунтівники оці? Щоб одного спіймати, так місяць полювати треба! Інша справа, коли на передовій! Шашки наголо, алюр три хрести, риссю марш-марш! Вперед, братці! За отєчєство, за государя-імператора! І медалі з орденами, і в газетах про тебе пишуть, й баришні з твоїм ім’ям на вустах засинають! Бо ти герой! А не хробак паперовий, що тут копошиться! — їх благородь взяв пляшку, перехилив і витрусив у горлянку останні краплі. — Ваню, моє покоління нещасливе, бо ми не застали війн! Кавказ замирений, турки на колінах, Індію государ підкоряти не хоче, оце був один шанс із японцями повоювати, та й туди не пускають! Якби у мене зв’язки були, тоді б поїхав би! А так, хто ти такий, штабс-капітан Мельников? Нишпорка з охранки? Ото і займайся своїми жидками-бундівцями! А війна нехай без тебе! Не твоє свято! А життя ж проходить, тече як вода скрізь пальці, Ваню! За паперами, звітами, плануванням! А я ж не якийсь там сірий чинушка, штафірка, паперова душа! Я ж, Ваню, офіцер, митець! Поет! Вірші писав! Але покинув, бо ж треба було гроші заробляти! Життя примусило! Якби папінька мій, покійний, тоді у карти не програвся, то ніколи б я віршування не покинув, вже б, може, і прославився! А так мені до слави один шлях — воєнний. Але не пускають мене, не пускають! — аж плаче Мельников.

— Ну що ви оце так бідкаєтеся? — намагаюся я його заспокоїти. — Не треба. Війна, то, звісно, до чинів та нагород веде, але частіше до каліцтва чи могили. А так ви вдома, у теплі, добрі, з коханою жінкою і…

— Мовчи! Мовчи, Ванько, не рви мені душу, гад такий! Мовчи! — вибухає Мельников. — Кров із мене п’є, кров! Ото і на війну хочу, бо вдома у мене така сама війна! Тільки за японців, може, хоч медаль якусь дадуть, може, здобич якусь захоплю, ніжну наложницю-гейшу приведу. А тут хіба то життя?

— Та ви б ото, ваше благородь, дуже наложницями не захоплювалися, бо ваша супруга благовірна через те і хвилюється… — вказую я на очевидне.

— Та як же не захоплюватися, коли я поет! — їх благородь аж підхоплюється, стає у позу урочисту, хоч і хитає його трохи, прикладає праву долоню до серця і декламує:

Бунтарський дух митця в мені вирує і вимагає виходу, польоту! Зморився плентатися, вже відчуваю крила, що понесуть мене у творчі піднебесся! Та скутий я мундиром і статутом! У сумі проливаю сльози! І лише мед прекрасних дам, той гіркий смак неволі може перебити! О жінки! Ви двері в рай і водночас у пекло! Кохаю вас і ненавиджу палко. Особливо вас, о кригосердна Дашо! У тонких рисах вашого обличчя я бачу іноді зловісний вищір самурая! Убивці косоокого з мечем, що ріже грішну плоть мою! Терзаєте мене і кров мою п’єте! Але настане час і ви збагнете, що втратили ви щастя. Яким був я!

Їх благородь шморгнули носом і витерли сльозу. От же вміють! Оце так слова плести! Ну я ж теж, хоч без освіти, але з розумінням, то відповідаю:

— Не треба, пане мій, так сумувати. Кохання то не рівна гладь води, кохання — це шаленство і стихія, це шторм морський, що трощить кораблі об скелі, це глибочінь, що поглинає мореплавців. То любить вас супруга благовірна подібно до шаленої стихії…

Тут Мельников аж звівся і рота розкрив.

— Ваню, ти чого? — вирячив очі Мельников.

— Нічого, ваше благородь, — трохи зніяковів я.

— Ти щойно віршами говорив?

— Та боронь боже, — відмовляюся, бо краще нехай тебе керівництво за дурня має, аніж за розумного. — Я ж у гімназіях не вчився, щоб віршами говорити. Думаю, то від перевтоми вам причулося. Вам, ваше благородь, відпочити треба.

— Мабуть, дійсно треба. А то сил вже ніяких немає, — пробурмотіли їх благородь, вляглися на дивані й за хвилю вже захропіли. Ну і нехай відпочине, вояка. Я і сам пішов полежати трохи на лаві, щоб до тями прийти. Звідки воно вирвалося, вірші ті? Напевно, через те, що кілька тижнів тому по театрах день у день ходив, за одним критиком театральним стежив, чи то соціалістом, чи то мазепинцем. Ото і приблудилося.