Розділ «Подвійний нащадок»

— Та у чайній крамниці! Японців стріляти зібрався! — кричить малий, а я аж очі закриваю від того крику. Та як не закривай, а скрізь землю не провалишся, хоч і хотілося б.

— Веди! — кажу хлопцю. А сам здогадуюся, що з учорашнього Митрофан спати ще не лягав, десь всю ніч волочився кабаками і до такого стану дійшов, що не те що японців у Києві, а й африканських слонів чи град Кітєж, що з вод Дніпра виступає, уздріти міг спиртовими своїми очима. Він, загалом, чоловік незлостивий та сумирний, але по п’яній справі такий дурний робиться, що нехай Бог милує та заступить.

Хлопець біжить, я за ним ледь встигаю, пробиваюся через натовп. Забігаємо до тієї чайної крамниці, а там всі прикажчики біля стіни поставлені з піднятими руками. Вигляду вони азіатського, в одежах якихось дивних та бліді, наче смерть. Поруч походжає Митрофан та браунінгом своїм розмахує.

— За зраду государя і отєчєства та за підлий напад на наші православні броненосці у Порт-Артурі приговорюю вас, япошок проклятих, супостатів жовтошкірих, нечисть косооку, до смерті! — кричить він. У ногах у нього плазує господар крамниці, вигляду європейського, та молить змилуватися.

— Не стріляти, змилуйтесь! Не японці це ніякі! Не японці! Вони киргиз-кайсаки з Семиріччя! Це я їх за японців видавав, бо люди думають, що справжні японці на чаї добре знаються. Знаєте, як важко зараз колоніальним товаром торгувати, що тільки не зробиш, щоб покупця заманити! І звідки я тут, у Києві, справжніх японців міг узяти? Не японці! Піддані государя-імператора! — верещить господар, наче різаний, та цілує Митрофану чоботи. Тільки невмолимий той.

— А мені вони всі на одну морду, гади косоокі! Жовта загроза! На Білого царя руку підняли! Ну я вам покажу, як на наш православний флот нападати! — і наводить браунінг на прикажчиків, які тремтять, як три волосини на лисині у вітряний день. Бо ж бачать вони, що вистрелить же, дурень, вистрелить, нехай йому грець!

— Митрофане, облиш, це не японці, а наші добропорядні піддані, — кажу тихенько, щоб не перелякати гаспида.

— Ваню! — дивиться він на мене і посміхається. А очі в нього порожні та бездумні, як у немовляти. Так розумію, що вгамувати не вгамую, тут тільки обдурити треба. То зробив серйозний вигляд і як рикну, аж голова ледь на тисячу шматків не розлетілася:

— Я з наказом, Митрофане! Японці десант висадили з Дніпра, зараз Лавру штурмують! Хочуть святі реліквії забрати і Лавру осквернити! Нам із тобою обороняти її доручено, на смерть стояти велено, до останнього набою, за вєру, царя і отєчєство! Хлопці та їх благородіє вже з останніх сил відбиваються! Мерщій на підмогу!

— Лавру хочуть осквернити? — заревів він люто.

— Не дай, Боже! — і давай я хреститися. Митрофан на мене глянув і сам давай хреститися. Але ж браунінг у руці хресне знамення творити заважає, тому Митрофан його в кишеню сховав. А я тільки цього і чекав. Як загилю йому в щелепу щосили. Так він і ліг. Ну, щоб не сильно падав, я його підхопив, поклав обережно, щоб не забився Митрофан.

Голову піднімаю, дивлюся, а господар крамниці вже поруч стоїть із мисливською берданкою за плечима, патронташами обвішався, очі з-під окулярів виблискують рішучо — наче то не він щойно у ногах Митрофана повзав і змилування просив.

— Ви чого? — вирячився я на це диво.

— Не маю права осторонь бути, коли на святе посягають! З вами йду Лавру від японця боронити! — каже крамар рішучо. — Кістьми ляжемо, та не дамо супостату святині нашої осквернити! — останнє кричав уже, голос аж бринів від хвилювання.

Тут вже я не стримався.

— Вам що, сьогодні пороблено усім? Яка ж полова мусить у головах у людей бути, щоб у цю маячню повірити! Японці! У Києві! Взимку з Дніпра висадилися! Лавру штурмують! Я це верз, щоб п’яного дурня роззброїти! Але ж ви, чоловіче, наче тверезі та при розумі… Мотузки давайте мерщій, поки не отямився! — кричу я йому.

Сповили ми з ним Митрофана. А прикажчики все під стіною стоять, тремтять. Тут якраз у крамницю забігає пристав Воронько з поліції, видно, хтось із прохожих викликав.

— Поліція! Що тут діється? — кричить він із порога громовим голосом.

— Та вже нічого. Допоможи витягнути це одоробло до візника, — киваю на Митрофана.

— Який візник, Ваню, всі вулиці забиті! Війна ж!