Ось уже і до Нового року йдеться. У нас в околотку затишшя — у такі дні жодна падлюка нічого поганого не замишляє супроти нашого любого государя і отєчєства. Навіть бундівці, що Новий рік не святкують і в Христа не вірують, тихо себе поводять. На вулиці тріскучий мороз, сипле дрібним сніжком. Сидимо із хлопцями у філерській, у дурня ріжемося знічев’я — сьогодні штабс-капітан Мельников нікуди нас не послав, а сам папери розбирає. Якісь сердито до кошика викидає, інші на різні купки розкладає, наче пасьянс. Марудиться його благородь, на годинник поглядає. Воно і не дивно, бо сьогодні вранці прибув кур’єр від самого генерал-губернатора і вручив йому конверт. Розцвів його благородь, ніби орден йому вручили, прибрав таємничий і значущий вид. Теж мені великий секрет — прислали йому запрошення на новорічний губернаторський бал, бо ми два місяці тому замах на генерал-губернатора попередили. Мені Федька, що письмоводітєлем у канцелярії губернатора служить, ще тиждень тому про це розповідав, коли ми у трактирі випивали разом із ним та Митрофаном Скоробагатьком.
Ось і день збіг, виходить його благородь із кабінету і каже — усе, хлопці. Біжіть, Новий рік зустрічайте, тільки міру знайте, високу честь мундиру нашого не ганьбіть перед обивателями. Я теж за шапку, а його благородь тут і каже — а тебе, Ваню, я попрошу залишитися.
Ой, не люблю, як він мене так лагідно Ваньою кличе. Невже знову цілу ніч під якимось парадним мерзнути, допоки пани революціонери горілочку питимуть? От же щастя… Ну воно і зрозуміло, хлопці всі одружені, дітей мають. Кого послати — Івана Підіпригору, бо одинак він, ні з ким йому Новий рік зустріти, нікому подаруночки дарувати, ніхто його вдома не чекає. Взяв пляшку горілочки та навіть випити ні з ким буде. Прикро так стало. Не за Мельникова, за себе дурного. Але не подаю виду.
— Тут, Ваню, ось яка справа. Я гаманця вдома на роялі забув, навіть на візника із собою не маю. А мені ж на бал губернаторський треба потрапити.
— Еге ж, ваше благородь, — думаю, — знаю я той рояль. Коли минулого тижня, випивши із ротмістром Фірксом, сідали у карти грати, то мене не питали. А якби спитали, то сказав би, що з тим Фірксом грати, несповна розуму треба бути, йому не раз вже за шахрайство господа офіцери морду били. От і просадив його благородь по-дурному все своє жалування за місяць, у «Абісинському королі» буфетнику на бороду пишеться.
— Виручи, Вань, не в службу. Візьми з нашої стайні екіпаж службовий, завези мене до губернаторського палацу, буцімто ти мій кучер.
Ну що робити? Не відмовиш начальству. Приїхали ми до палацу… Ой нене, які ж ми злидні — люд у великих чинах, при орденах, хто автомобілем розкішним прибув, інші на баских конях лихачами лакованими з оксамитовими сидіннями і хутряними пологами. Як бідні родичі ми з нашою пошарпаною службовою бричкою і сумною сивою кобилою Маруською. Побіг його благородь до палацу, а я сиджу, насіння лускаю, дивлюся довкола. Аж ось під’їздить авто, червоним деревом оздоблене, нікелем блищить, клаксоном дудить вимогливо — поступись, злидото. Звідти офіцер вискакує — підполковник — гоноровий такий, обличчя пещене, вуса напомаджені, шинеля соболем підбита. Говорить крізь зуби, ніби кожне слово дарує. Аж тут серце в мене шпигнуло — змінився він із того часу, роздобрів, у чинах виріс, але не забуду цього поганця, до кінця свого життя пам’ятатиму. Це ж Щербатов, той, із Туркестану, він тоді ще ротмістром був. Через цього виродка я мусив кинути військову службу.
Вискакую я з брички і во фрунт перед ним:
— Здравія желаю, ваше благородіє! Пам’ятаєте мене?
Дивиться на мене олов’яними очима, бачу — не впізнає.
— Я ж Дерещук, колишній унтер-офіцер драгунського полку, де ви ще ротмістром мали честь служити, — дідько його знає, в обличчя наче не впізнав, але прізвище, може, пам’ятає, тому і назвався я чужим.
— Ізвозом, значить, займаєшся? — питає байдуже.
— Так точно! — відповідаю.
— Ну-ну! — протягнув він.
— Ваше благородь, дозвольте запитати…
— Пшол вон, дурак, — кинув він презирливо.
Даремно ви так, ваше благородь, із Іваном Підіпригорою. Дістану я тебе, опудало напомаджене, скільки б зірочок у тебе на погонах не було, тільки зажди трохи. Все одно щось вигадаю, щоб тобі дошкулити…
Тоді цього павича прислали до нас із Петербурга, перевели з кінногвардійського полку, де якісь золоті верби за ним виросли. Вочевидь, вирішили папінька його переховати нащадка у нас до часу, поки не вляжеться скандал у столиці. Але він у нашому полку теж швидко відзначився — за якусь дрібницю вишикував сотню на повну викладку. Півдня простояли на осонні, троє чоловік на той світ тоді пішло — це ж Туркестан. Та йому минулося, папінька у нього генералом при міністерстві двору служить. Та це я потім взнав. А тоді здуру написав скаргу на ротмістра до штабу округу. Все одно нічого йому ніхто не зробив, лише мені довелося лиха за це стерпіти. Ось так я і пішов з армії.
Ноги трохи стерпли, вирішив прогулятися. Вікна великі у тому палаці, до самої землі, все добре видно. Дами і баришні у сукнях розкішних оксамитами шелестять, діамантами сяють, паничі вельможні у статському і військовому походжають, музика грає. А штабс-капітан мій коло дамочки однієї упадає, гоголем круг неї ходить. Гарненька вона, наче і подобається їй Мельников, сміється із його розповідей. Аж тут той Щербатов підходить — не чути нічого, але видно, як він презирливо щось крізь зуби цідить. Навіть руки не подав штабс-капітану, хоч наче вони і знайомі. Ну для таких гвардійських павичів жандармський офіцер — то порожнє місце. Але ж, схоже, вони справді знайомі? Зачекай, Мельников у жандарми з кінногвардійського полку потрапив, допоки папінька його в карти всі статки родини не просадив та не застрелився. А у гвардії служити дорого, там все синки міліонщиків та вельмож, забави у них дорогі — на жалування не проживеш. Бідні у кінногвардійцях не служать, тому мусив Мельников у охранку податися з імператорської гвардії, бо хоч жалування у жандармів не більше, але витрати скромніші. Бачу, Щербатов теж коло тієї дамочки крутиться, пір’я розпускає, ручку її тендітну в білій рукавичці цілує. Ох, не вигорить вам, ваше благородь, нічого супроти підполковника гвардії. Смутний Мельников, стоїть осторонь, вуса закусив…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сватання штабс-капітана “ на сторінці 1. Приємного читання.