Розділ «Чорноморські вакації »

— Ну, годі спати, солдатику, ранок вже настав.

До чого ж приємний жіночий голос — м’який, оксамитовий із низькими нотками, либонь, наснилося мені це все у солодкому сні. Я розплющив очі й побачив, що валяюся в ліжку, зовсім голий та ще й не сам. Поруч лежала жінка, вбрана лише в ажурні шовкові панталончики. Вона пестила мій живіт, пробігаючи своїми ніжними пальчиками рубці та шрами, отримані мною під час служби у Туркестані.

— Ти наче спортсмен. Які м’язи! Невже гімнастикою займаєшся? — поцікавилася незнайомка.

Яка там гімнастика! Просто філера, як вовка, ноги годують, увесь час бігаєш, то жирком не запливеш. Ну і гантелі вдома тягаю, щоб не важко було чи на дерево залізти, чи паркан перескочити, а то й при необхідності й проміж очі дати якомусь дуже вже непосидючому бунтівнику.

Її рука поволі опускається вниз по животу…

Ну, про те, як воно буває у Ялті та на інших курортах, я чув. Що приїздять відпочивальниці, які прагнуть відпочити не тільки душею, а й тілом, бо мужі їхні заклопотані серйозними справами і, вочевидь, чоловічої уваги приділяють їм недостатньо. Але щоб ось так, щоб майже силою, ніби розбишакуватий парубійко нетямущу сільську дівку, затягти співробітника охранки, ще й при виконанні службового обов’язку, до себе в номер! Куди ж наше любе отєчєство котиться? Це вже зовсім падіння нравів та кінець світу!

Обурююся я, але якось мені не обурюється. Лише б’ють дрижаки від тих ніжних дотиків, і моє грішне тіло знову жадає, бо ж слабка людина, особливо супроти таких принад.

— Ох, який же ти ненаситний! — сміється вона і цілує мене. Її тіло пахне солодкими п’янкими південними квітами, і саме цей запах збив мене тоді зі шляху істинного, відволік від виконання службового обов’язку.

Я ж у цей готель «Ельсінор», поруч із набережною, прийшов по справі — слідкував за одним суб’єктом, який тут проживав. Зупинився перевести трохи подих, коли двері сусіднього номера зненацька тихо відчинилися і чиїсь руки потягли мене всередину. Я від несподіванки аж за пістолетом потягся, бо думав, що викрили мене, та від запаху того південного та гарячих цілунків відразу сп’янів і вже опору жодного не чинив, а зовсім навіть навпаки сприяв гріхопадінню зі всієї сили. Ось тепер лежу в ліжку втомлений, розм’яклий, поруч із розкуйовдженою і замріяною дамочкою. Вона палить тонку дамську папіроску і цей духмяний димок приємно лоскоче мої ніздрі…

Тут, мабуть, трохи пояснити треба, як я, співробітник київської охранки, опинився у Ялті. Та за наказом, як же ще! Бо не по кишені мені такі відпочинки, дорого тут, у Криму, знаєте, простій людині. Тому я тут за казенний кошт. Викликав тиждень тому мене штабс-капітан Мельников і наказав супроводити одного суб’єкта, який нібито на курорт зібрався. Ми його підозрювали у зв’язках із бунтівниками. За ним ще й кримінальна поліція йшла, бо вважала, що він причетний до пограбувань банкірського дому «Шепарович і Фукс». Але то не наша підслідність, тому досі нас це не обходило, а ось зв’язки цього суб’єкта з різними бойовими групами викликали в нас неабиякий інтерес.

— Їдь, Ваню, подивися за цим паном Гусєвим, — наказав мені штабс-капітан. — Тільки обережно, голову під кулі не пхай, бо кажуть, що він за зброю швидко хапається і стріляє добре. Його вже кілька разів заарештовували, та жодного разу не змогли довести причетність. Чисто працює і свідків не залишає. Я б його і не чіпав, але наші агенти доповіли, що він пообіцяв своїм товаришам допомогти зі зброєю. Аж ось купив квиток до Сімферополя. Може, їде на море відпочити, а може, і у справах. Подивися за ним, чи дійсно він зброю шукатиме і де саме. У них зараз зі зброєю погано, після того, як ми штабс-капітана Рахматова викрили, — їх благородь задоволено потирають руки.

Рахматов був офіцером київського гарнізону, якого бунтівники обплутали і примусили продавати їм зброю. За копійки, бо не грошима діяли, а використали жінку, проти якої Рахматов не міг встояти. Оці бунтівники, вони ж наче біси, вишукують у людині слабину і тоді вже б’ють по ній. От і примусили того штабс-капітана красти їм зброю з полкового арсеналу. Після одного невдалого нальоту на ювелірну крамницю на місці злочину лишився револьвер, і ми швидко з’ясували його походження. А коли прийшли арештовувати Рахматова, той бідолаха при нашій появі одразу все зрозумів і тут же кулю собі в скроню пустив, бо ж офіцер — людина честі й не хотів суду та ганьби. Тому бунтівникам урвалося, і в них тепер проблеми зі зброєю. Може, аж у Тавриді шукатимуть, думаю я, а їх благородь веде далі:

— У Ялті будеш працювати сам. Із місцевими жандармами намагайся не зв’язуватися, хіба тільки у крайньому разі. Бо справа цікава, нагороди і службове підвищення обіцяє, тому як тільки вони довідаються, так одразу схопляться за неї, а нам тоді — дулю. Тому працюй тишком-нишком. Коли потреба буде заарештовувати, сповісти мене, виїду на місце. Все зрозуміло? — спитав Мельников.

— Той Гусєв, із яких бунтівників буде? — питаюся я, бо в них усіх свої повадки та методи, тому знати зовсім це не зайвим буде.

— Гусєв — есер-максималіст, — буркнув його благородіє, — Це така нова революційна секта, відкололися від есерів.

Отже ж, спасибі вам, ваше благородіє, за завдання, — думаю. Знаю я, хто такі максималісти і що вони такі харцизи, що супроти них наші старі знайомці, як то Савенков чи Гершуні, здаватимуться шмаркатими лібералами. За повадками ті максималісти — чисті кримінальники. Он якось у Харкові поліція перевіряла документи в готелі, шукала жидків, щоб потрусити їх за перебування поза смугою осілості. Постукали в один номер, сказали, що з поліції, а тут постріли. Одразу ж навіть балакати не стали, навіть хабара не запропонували! Одного поліцейського вбито, двох поранено. Ось такі душогуби, за ними тільки дивися.

— Будь обережний, — наставляють їх благородь.

— Так точно! — відповів я і вже за годину був на вокзалі. Купив квиток у другий клас і того ж дня відбув до благословенної Тавриди, де судилося мені мати справу з людьми зовсім неблагословенними.

Тоді мені дійсно все було зрозуміло, а зараз не дуже. Бо замість того, щоб чергувати під номером Гусєва, який зареєструвався під ім’ям Дмитра Дмитровича Гурова, лежав я поруч із прекрасною дамою Ганною Сергіївною, на прізвище Салтикова-Айвазова, дружиною не абикого, а голови дворянства Нижегородської губернії! Цю подробицю я знав, бо встиг перевірити її документи, поки мадам ванну приймали. Як би не був я запаморочений квітковим ароматом її тіла, але остаточно голови не втратив — хто знає, чи то просто курортна пригода, чи в неї які інші наміри? Ось підсипле хлоралгідрату в горілку і обчистить до нитки. Тоді шукай-свищи цю дамочку по усьому нашому необ’ятному отєчєстві, ще й хлопці засміють — самого Підіпригору обдурили, наче п’яницю у шинку. І ще й хто? Баба! Навіщо мені такий сором?