Розділ «Подвійний нащадок»

— Та добре, але не добре, Івану Карповичу, — кривиться Митрофан.

— Що таке?

— Браунінг я свій просвистів, — киває головою винувато. — Оце останні дні тільки і робив, що шукав його. Але не знайшов.

— Як просвистів? — суплю я брови.

— А так. Немає браунінга. Ех! — розводить руками.

— Ну, Митрофане, тоді готуйся. Зараз же за законами військового часу за втрату службової зброї розмова коротка — повісять тебе на Лисій горі за вироком військово-польового суду. Наказ такий прийшов зі столиці.

Митрофан вирячився на мене, наче баран на нові ворота.

— Як же повісять? У мене ж батьки у селі старенькі та немічні, як вони житимуть без мене, я ж один син у них! Я їм половину жалування свого щомісяця надсилаю. А матуся моя все невістку чекала побачити. Вона завжди мене шпетить, коли я їх провідую, чому я досі одинаком живу…

— Бідні моя мама, вони ж мені казали тоді, щоб я в жандарми не йшов… — аж завив Митрофан.

— Авжеж, бідна, бо син дурень. А ну припини скиглити! — наказую йому. Простягнув Митрофану його браунінг і кажу суворо. — Дивися, Митрохо, цього разу я тебе врятував, бо так і знав, що гульбенити підеш і голову загубиш, не те що пістолета казенного. Але запам’ятай, це востаннє я тебе рятую. Наступного разу підеш під трибунал.

Ох як він зрадів, підхопив мене на руки, наче пушинку, і давай витанцьовувати.

— Іване Карповичу! До кінця життя пам’ятати буду! Віддячу, віддячу! — волав. Ледь відправив його подалі, щоб зі своїми дикунськими радощами у такий важкий для отєчєства час на очі начальству не втрапив.

Тільки з Митрофаном розібрався, коли Мельников прийшов. У шинелі, при шашці, блідий та серйозний.

— Ваню, їду до столиці! Буду височайшої аудієнції просити, бо не дозволяє мені офіцерська честь у такий час у тилу відсиджуватися! — і пішов трохи нетвердою ходою. Я побіг, двері відчинив, потім візника зупинив. Мельников наказали на вокзал їхати.

— Ваше благородь, а речі? — питаю.

— Які там речі, Ваню! З палаючим серцем їду на захист Вітчизни і цього має вистачити!

Так і поїхав. На місце Мельникова призначили такого собі ротмістра Добрянського, що раніше у Варшаві служив. А той ротмістр неабиякий мудрагель, наскрізь людину бачить. Боронь боже, у звіті якісь зайві витрати дописати, одразу на чисту воду виведе. Мельников теж не дурний був, але трохи давав хлопцям скрутити. А цей — ні. Горілки не вживає, до баришень та карт інтересу не виявляє, за що інші пани офіцери його не дуже поважають, а за очі навіть посміюються над ним. Але на службі сидить ротмістр Добрянський до глупої ночі, ані собі, ані іншим спуску не дає, бо дуже вже мріє кар’єру зробити і шукає гучну справу, та таку, щоб на усю імперію прогриміла.

— Знаєш, Ванько, — каже ротмістр, — красиво ти вмієш дурня ліпити, можна сказати — артистично. Але зі мною таке не пройде, бо я тобі не Мельников. Не дурень ти, Ванько, а зовсім навіть навпаки, хитра шельма і першокласний агент. Я твоє досьє щойно читав. То якого чорта, Ванько, ти мені голову всілякими дурницями морочиш? Ти справу принеси мені красиву, гучну, щоб наче бомба та справа була. Не скривджу!

Тиснув на мене і тиснув той ротмістр Добрянський, все справу вимагав. Ну я йому і доповів про того азіата з українствующих. Але Добрянський скривився, ніби кислицю вкусив.

— Хіба з тих українствующих якусь справу зліпиш? Тільки ліберальним газетам на сміх. Співають собі під Шевченком із рушниками та і все. Нехай той навіжений Шульгін чи несповна розуму чорносотенці ними переймаються! Ти мені справжню справу давай!