Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

— Є у нас держава, — кажу, — Російська імперія з домом Романових на чолі.

— Не наш то дім, чужий, і ми лише служники в ньому. Тому ми свій хочемо мати, де будемо господарями.

— То ви таки бунтівник?

— Ну з точки зору охранки — так, — киває професор.

Збентежило це мене. Оце на тобі. Жив ти собі, Іване Карповичу, спокійно, не думаючи. Лямку чесно тягнув і любому государю та отєчєству служив, а тут насипалося на тебе. Оце так вплутався — якщо одні не закатруплять, так інші вб’ють. А ще ж бунтівники життя рятують, а свої відбирають. Ну хіба не диво?

— Мені щось про тих сашківців і синодальників треба, якісь документи. Щось таке, щоб відчепилися вони від мене, — кажу.

— Еге ж, просто так не відчепляться, Ваню. Знаєш ти забагато, вб’ють вони тебе. Ось тому і кажу, що треба тобі на наш бік приставати, — спокушає Сологуб.

— Ні, звиняйте, я государю і отєчєству присягав.

— Ну тоді як знаєш, — стинає він плечима.

— То дістанете документи якісь на них?

— Намагатимуся.

— І ще одне, пане професоре, раз вже така справа — не вважайте мене нескромним, але ходити мені важкувато після тої пригоди із сашковцями, тому мені ціпок потрібен. Мені без ціпка ніяк. А у вас он який ціпок чудовий.

— Ціпок так ціпок.

На цьому вдарили по руках. Другого дня зустрілися ми в сквері, як і домовилися. Я і не признав спочатку Сологуба — сюртук довгополий, на голові крислатий чорний капелюх — чисто тобі жидівський рабин. Присів він на лавку біля мене і поставив собі на коліна саквояж із жовтої шкіри із знайомою мені золотою монограмою у вигляді літери А з мечів.

— Цей саквояжик я з автомобіля сашковців ще тоді прихопив. Цікавенні там папери виявилися, користуйся, Іване Карповичу, на свій розсуд, дай Бог, щоб допомогло. Ще додав на синодальників, на них не густо, та теж є дещо цікаве, — каже професор.

Передав я Сологубу коробку з паперами, яку в кабінеті Давидченка знайшов, і перехрестився нишком, що скараскався я нарешті тих скарбів. Погортав трохи папери, котрі на Давидченкові виміняв, схопив валізку і мерщій до фотосалону свого давнього знайомця Гюнтера Шульца.

Він ото все перезняв.

— Пане Гюнтере, я не маю друзів, а із моїх знайомців, мабуть, лише ви є людиною порядною та чесною. Тому мушу просити вас зберігати цю валізку, допоки зі мною нічого не трапилося. Якщо почуєте, що я пішов із цього світу з будь-якої причини — розішліть ці папери по газетах ліберального спрямування. А ще краще — до іноземних — англійських чи французьких. Наше знайомство я ніколи не афішував, тому це вам небезпеки не становитиме. І ось вам п’ять червінців на можливі поштові витрати.

Дивиться на мене Гюнтер. Інший би схопив гроші й що хоч пообіцяв, але цей вагається. Бо чесний. Зараз таких вже і не залишилося, чесних.

— Ну, добре, Іване Карповичу. Лише з поваги до вас.