Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

— А чого я тебе не бачив?

— Як мене побачиш, коли я малий? На малих ніхто уваги не звертає, — сміється він. Оченята хитрі, під одним синець.

— А це хто тебе прикрасив?

— Та б’ють мене у цирку, я ж сирота. Поки Рудик був, не чіпали, бо він мене захищав, а як втік, так тепер і заступитися нікому.

— Ну, воно сироті завжди важко. Гаразд, пішли до Рудика.

Коробку з паперами сховав у потайному місці, узяв браунінг і пішов. Як то кажуть, якби знати, де впадеш — соломки б підстелив. Виходжу з будинку, а малого немає. Дивно, думаю, де ж подівся? Коли чую мотор автомобільний неподалік деренчить. Тут би мені й насторожитися, бо ж у цьому закутку автомобілі рідко їздять. Але я Павлушу видивлявся, думаю, може, за рогом він мене чекає, конспіратор малий? Та тільки я завернув, аж тут машина біля мене зупиняється і з неї мої знайомці-офіцери вискакують. Один із них як загилить кулаком у живіт, щоб аж переламало мене навпіл. Запхали в машину, витягли зброю, під ребро револьвера встромили, щоб не рипався.

Відвезли у ярок неподалік, мотора не глушать. Розумію, що геть погані мої справи, як стрілятимуть, ніхто і не почує. Викинули мене з машини і знову давай духопелити.

— Це тобі, мерзавець, що на офіцерів зброю підняв, — кажуть і гилять.

Посміюються поганці.

— Знай своє місце, смерде! — знову б’ють.

Кастетом душу вибивають, наче якісь мастерові з передмістя, а не благородні паничики.

— Це тобі наука, бидло, щоб не смів більше панів офіцерів вулицями водити, — цідить один із них.

Далі б’ють. Потім заморилися трохи.

— А зараз у нас до тебе розмова є, — каже один.

А я вже впав, шмарклі криваві по землі розмазую. Ховають вони кастети свої до кишень. А кастети ті особливі, посріблені, і з гербом нашого любого отєчєства — орлом двоголовим.

— Де документи професора Давидченка?

Ось воно що… Продав мене його благородь із потрохами, розказав про те, що я теж був у квартирі Давидченка та ще й видав, де я живу. Це ж секретна інформація, на злочин службовий пішов, сволота, заради тих примарних грошей гетьманських…

— Які документи? Я їх в очі не бачив, паперами штабс-капітан Мельников займався… — починаю було дурня клеїти, а вони давай мене ногами гамселити. Нещадно, не стримуючись. Добре хоч штиблети у них легкі, м’якенькі, з підошвами тонкими. Аби важкі та з підковами, так весь би дух із мене вибили.

— Де папери, мурло? — стервеніють.

Зараз, панове хороші, так я вам і сказав, щоб ви мене тут же і пристрелили, як того професора Давидченка. Час на моєму боці, я в житті й не таке терпів, а раптом хтось тут ітиме та ґвалт здійме чи якимось дивом городовий загляне. Лише витерпіти…