Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

Знепритомнів я, наче у мороку здавалося мені, що сталося щось. Крики якісь, останнє, що бачив — роз’юшену в кров морду одного із моїх знайомців, котрий чомусь лежав поруч зі мною, та срібну підошву грубого дубця із чорного дерева, інший кінець якого губився десь в осяйній височині.

Прийшов я до тями у якійсь незнайомій кімнаті, все немилосердно боліло. Обстановка бідненька, схоже на дешеву найняту квартиру. За столом сидів Сологуб і зосереджено дивився на шахову дошку із кількома фігурами. Поруч лежав величезний чорний револьвер системи «Сміт і Вессон» та стояла масивна склянка, наполовину налита брунатно-бурштиновою рідиною. Мій ніс вловлює знайомий аромат — мабуть, професор, як і їх благородіє, теж коньячок полюбляють. Сологуб скосував оком на мене.

— У шахи граєш, Ваню? — запитує. Дивне питання і недоречне, як на людину, яка щойно прийшла до тями. Однак я чоловік служивий, звик, що як питають, то треба відповідати.

— Та куди нам, простим людям, то панська забавка. От в шашечки ще трохи граю, хоч більше в дурня полюбляю перекинутися, бо веселіше це якось, — кажу, а сам відчуваю, що якось у роті порожньо. Особливо коли ото «шашечки» треба казати, так шиплю, наче паровоз, виходить повітря скрізь вибиті зуби, шепелявлю, як старий дід на призьбі.

Запалив папіроску Сологуб, пригубив зі свого стакана. Не регоче він, серйозний.

— Шахи цікава гра, на життя наше схожа. Ось, наприклад, цікавий етюд. Якщо на другому ході білі жертвують свого пішака, вони виграють за два ходи. Однак, якщо чорні відхиляють жертву, білі самі потрапляють у скрутну ситуацію. Вся справа у пішакові…

— Пане професоре, я чоловік простий, у шахи (знов-таки та «ш» клята, не дається мені!) не граю і тому, про що ви балакаєте, не дуже розумію. От якби ви на картах пояснили мені те, що хочете сказати, то я б враз би допетрав, — скрушно зітхаю.

— Атож, розкажу, — усміхнувся криво професор, — бо бачу любите ви в дурня грати, Іване Карповичу. Навіть я тоді купився на ту виставу із закоханим Ромео і недооцінив ваш інтелект.

— Кого, кого? — дивуюся я. Що за інтелект такий? — Слухайте, я бідна людина, ані копійки за душею, на одному жалуванні живу, — кажу і так сумно зітхаю, що не важко, коли в тебе боки нам’яті, а у роті порожньо, як на вечірній вулиці. Сміється Сологуб.

— Інтелект, Ваню, то розум, а вже розум у тебе є.

— Ну як же без розуму, — киваю головою. — Не тварина ж.

— А вбити тебе хотіли, як тварину. Мені, як Павлуша сказав, що сашковці вбивають того самого агента поліції, який їх нещодавно заарештував, я уявляв такого собі билинного богатиря Еруслана Лазаревича, як із лубків народних. Як же я здивувався, коли побачив, що то є той самий доволі кумедний Ромео, що начебто ходить до кухарки Маруськи. Артист ти, Іване Карповичу, театри за тобою плачуть.

— Та мені це вже казали колись, — киваю головою, — так, а в чому справа? Може, скажете по-простому?

— Гаразд, поясню на картах — те, що відбувається зараз із вами, схоже на те, коли граєш у дурня із озброєними кримінальниками, а в них ще й до того всі козирі на руках. Виходячи з останніх подій, я можу зробити висновок, що документи професора Давидченка у тебе. Тільки одного не можу збагнути — на якого дідька вони тобі здалися?

— Та ні до чого вони мені. Були в мене, та віддав своєму начальнику, штабс-капітану Мельникову, згідно службовій субординації та уставу, — кажу. — Навіщо вони мені, коли ті папери мовою іноземною писані? А я в гімназіях не вчився. Тому віддав його благородію, — відповідаю.

А Сологуб лише сміється з того.

— Ти, Іване Карповичу, вдруге мене не проведеш. Якби ж віддав, то сашковці тебе б не пестили у ярку кастетами по обличчю, а їхали б зараз у поїзді до Петербурга із паперами Давидченка, котрі люб’язно віддав би їм твій начальник. Хочеш — іди звідси на всі чотири боки, лікуй свої два побиті. Ось твоя службова посвідка і браунінг. Тільки звиняй — не маю до тебе особливої довіри, тому набої я звідти витяг. Але не зайдеш ти далеко, Іване Карповичу. Бо є до тебе претензії у людей впливових. А коли великі світу цього невдоволені малими, то перетирають їх на порох і сліду не залишають. На одну долоню поставлять, іншою прихлопнуть. Була людина, та вся вийшла.

Сологуб витяг із кишені мій браунінг та посвідку, поклав на стіл. Ген-ген, хитрий же він, чортяка. Дійсно, куди ж мені тепер іти, коли мене навіть Мельников продав, падлюка? Звівся я якось із ліжка, дошкутильгав до столу, забрав свою зброю та посвідку і сів на вільний стілець.

— Ви, пане професоре, ось так конем спробуйте і тоді за три ходи мат чорним буде, — вказую на дошку.

Глянув Сологуб на шахові фігури, почухав свої кудлаті бакенбарди і дивиться на мене здивовано.