Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

Вийшов я надвір повітрям свіжим дихнути, коли Павлуша підбігає, захеканий.

— Ти чого тут? Чого не в школі? — питаю його строго, по-батьківськи, бо ото частенько треба строгим бути, а то й ремінцем коли по м’якому місцю приложити, щоб дурне з голови вийшло і розуму туди додалося.

— Я Рудика бачив, — шепоче Павлуша.

— Рудика? Де?

— Він на візника сідав. Тільки він зараз не Рудик, — дивиться на мене Павлуша і очима кліпає.

— Так, ану не дури мені голову! Рудик то був, чи ні?

— Рудик! Тільки не рудий він, а чорний, наче циган!

— Перефарбувався, лис Микита! — сміюся я. — І де він зараз?

— Та сів на візника і на пристань поїхав.

— На пристань?

— Ага, ще крикнув візнику, щоб гнав, бо на пароплав запізнюється.

Чого ж це повернувся Сологуб? І тут згадую, що їх благородіє казали, що зустрітися з кимось мали щодо гетьманських скарбів. Теж на пристань поїхали! А чи не із Сологубом бува Мельников зустрічатиметься? Підхопився я.

— Так, Павлушо, ану мерщій додому!

— Я з тобою хочу!

— Додому, я сказав!

Я на візника і теж погнав до пристані. А пароплав відплив уже. Розпитав місцевих, де він зупинятися може. Один рибалка каже, що якась кумпанія сідала, так ті на острові виходити збиралися.

— Це звідси півгодини ходу, — каже рибалка.

— А коли наступний пароплав?

— Та години за дві. А що тобі потрібно, чоловіче?

— Та на острів той потрібно.