Розділ «Хрест та Меч, або Код Давидченка»

— Дякую, Гюнтере. Сподіваюся, що турбуватися вам не доведеться.

По тому побіг я на Бібіковський, до «Марселю». У дверях із доктором зіткнувся, розкланявся із ним чемно. Зайшов у номер і дивлюся, а у панів офіцерів і очей не видно, так усе порозпухало. Бинтами перемотані їх благородія як мумії єгипетські, в номері карболкою тхне, на тумбочці пуделки з ліками. Один на тахті лежати зволять — йому, здається, більше перепало. Краса, та й годі — таки добряче їх Сологуб відлупцював, дісталося ж сердешним ще більше, ніж тоді мені від них.

А коли мене, ще й із ціпком неабияк їм знайомим, побачили ті благородія перебрані — аж остовпіли з переляку. Один було до шухляди поліз, мабуть, за револьвером, та я одразу приложив йому по руці тим дубцем. Принишкли вони, сумирні стали, ніби агнці божі.

Витяг я свій браунінг, сів на стілець.

— Ну що, панове офіцери, давайте без дурниць. Бо я домовлятися прийшов до вас, а ви одразу за зброєю лізете. Ось, ознайомтеся, — кидаю їм фотознімки.

Дивляться вони ті фотографії й мармизи в них такі робляться, наче я їх зелені яблука жерти примушую.

— Ну що скажете, панове? Мені ось найбільше до вподоби чорновик книжечки «Протоколи карпатських мудреців», начебто викраденої із львівської «Просвіти» одним патріотом, що проник у ворожі лави. Та книжечка ще й із помітками на берегах. Може, підкажете мені, селюку репаному, хто то такий Михайло Олександрович, який протоколи ці старанно коментує? Чи я зараз сам здогадаюся?

— Не жити тобі, — шипить злостиво один.

— Е, ні, панове, — сміюся, — тепер настав час вам мене боятися. Бо якщо щось зі мною станеться — чи заріжуть у п’яній бійці в кабаку, чи потону під час купання в Дніпрі, чи від пиріжка несвіжого з лівером або ж навіть від інфлюенци преставлюся — підуть ці папери у білий світ. Ліберальні газети багато за таке віддадуть. Але головне — це англійські та французькі газетярі залюбки надрукують — надто високі персони тут замішані, скандал вибухне вселенський. Так що думайте добре, панове, чи варто мене чіпати. Та й документів Давидченка в мене немає, професор Сологуб куди меткішим від вас виявився. На цьому бувайте здорові, панове.

Я за кашкета та бігом на пошту — у Священний Синод на ім’я обер-прокурора листа надіслав, теж із фотознімками та від себе додав трохи про вбивство професора Давидченка і за справу про пограбування Лаври не забув. Натякнув, що якщо щось станеться зі мною, знайдеться кому про це на всю імперію галас здійняти і є кому засвідчити на суді присяжних про причетність чиновників Священного Синоду до вбивств.

Ото зробив і перестав я про те думати. Бо як смерті чекати, то неодмінно вона прийде. Але не помер я. Мабуть, вирішили у високих сферах петербурзьких, що мене чіпати не варто. Сологуба вони шукали, але професор безслідно щез.

Павлушу я з цирку забрав, пожалів сирітку. Віддав його до школи, щоби грамотним був. Бо без грамоти зараз нікуди. А він хлопчина розбитний і на покійного Євстахія Муху схожий. Я за Євстахія досі гріх на собі маю, а як Павлушу побачив, то вирішив, що допомогти зобов’язаний дитині. Щоб людиною став і не на таких собачих хлібах, як я жив. Ось на батюшку, наприклад, вивчився — у панотців життя спокійне та неголодне і не стріляють у них різні бунтівники-соціалісти. Не хочу я йому такої долі, яка Стаху покійному випала. Та й мені ще не знати, що там на небесах написали…

Так ото ми і жили разом. Сусідам прохопився, що Павлуша нібито син мій позашлюбний і як його мати померла від сухот, то він до мене прийшов. Та Павлуша мені за сина і став.

Мельников ще довго на мене вовком дивився, та потім попустило його благородіє. Думав я вже забулося те все, перемололося та затихло. Як газетам набридло те перемелювати, справу Давидченка тихо закрили «ввіду нєвозможності раскритія». Але згодом знову ті скарби виплили…

Вже літо закінчувалося, коли якось викликає мене Мельников і наказує сходити в трактир вірменський, узяти там корзину із закусками та випивкою. Ну це з його благородієм частенько трапляється останнім часом. Але сьогодні він у цивільному і знов у вишиванку вирядився. Зачув я тут недобре.

— На маївку зібралися, ваше благородіє? — питаю обережно.

— Ага, Ванько, на маївку. Лист мені надійшов у приватному порядку від одного архіваріуса із геральдичної комісії, що віднайшов він якісь документи, що стосуються гетьманського спадку. Той архіваріус на сам спадок ніяких прав не має, однак може допомогти і свою винагороду згодився отримати після того, як справа вигорить.

— То ви, ваше благородь, ще не покинули ті скарби полуботківські?

— Ти що, Ванько, це ж вірняк! Мільйони рублів! Як отримаю їх, нехай тільки Дашенька знову згадає про посаг свій і про те, що узяли мене з бруду в люди! Та що там, тоді супроти мене ті Ханенки зі Скоропадськими будуть, наче старці на паперті! — люблять їх благородь мріяти.

Збігав я, приніс із трактиру корзину випивки та їжі. Їх благородіє одягли зверху плаща, щоб тої вишиванки в околотку ніхто не примітив, і пішли.