Розділ «ЧАСТИНА III»

— Тебе щось мучить? Скажи.

— Та ні.

Він не міг розповісти їй «про все», бо сам не до кінця розумів. Як він розповість їй про той коридор у професора Мокра? Як вона зрозуміє, що він відчував, коли професор не звернув уваги на його зізнання і залишив наодинці з істиною? Як він передасть свій відчай, що професор нічого не зрозумів. Він не здивувався істині, а отже істина — не істина.

— Про що ти думаєш?

— Сам не знаю.

— Бідненький, ти втомлюєшся на роботі, — вона погладила його по руці.

— Мабуть.

Відтоді як вони стали жити разом, вона змінила тактику. Перестала ним «керувати», а знаходила якусь особливу насолоду в тому, щоби по сто разів перепитувати: «Я тобі не заважатиму?», «Можна я піду?», «Ти не хочеш їсти? Я принесу тобі сюди?». Спочатку він дивувався, не розуміючи, що сталося. Він став центром, а вона почала кружляти навколо нього. Наталі. Зробилася раптом м’якою і до роздратування поступливою. І серце його тануло, тануло, він злився на себе за це, але нічого не міг зробити. Вона огортала його якимось димом, розслабляла. І хотілося заснути на її руках і проспати так усе життя. Провести все життя в приємному забутті — чому б ні? От тільки насправді рано-вранці треба було поспішати до гвин-топлана. До гвинтоплана, який ніс його в Квадрат Управлінських Структур. Неминуче. Чому? Про це ніхто не питав. Над цим ніхто не замислювався. Все йшло по рейках.

— До нас прийде Берта, добре?

— Добре. — Він спробував усміхнутися.

Звичайно, він для неї — не просто він. їй важливо, що він Міністр, скоро буде членом Вищої Державної Наради. Вона цим потай пишається, він про це знає. Він для неї... все. Саме все: дещо внутрішнє, але дуже багато зовнішнього, і все це не можна розділити, все злито для неї, переплавлено в одне ціле. І це ціле — він, Габр Силк, прозрілий сліпий, що став одним із володарів цілого світу, тесть заслуженого і шанованого члена Вищої Держнаради, чоловік, якого з нетерпінням чекають вдома після важливої і нелегкої роботи. Вона давно це вигадала собі і зробила все, щоби здійснити мрію, і тому тепер така щаслива. Він — собою, тим, що послухався її, створює тепер це її щастя. Але сам він, сам — що він? Що його щастя? Чи його — його самого — вже немає? Ніколи не було?

— Тобі подобається Берта? Вона приємна.

— Так, вона цікава людина.

Ні, він є — бо є минуле. Велике минуле, його минуле. І весь світ зрячих, із усією своєю владою і тиском, не зможе його змусити забути себе. Є минуле, в якому нічого ось цього не було. У нього була — і є — Ліоз. Чи є? У нього? І Ліоз, і Нія, так. Дивна жінка. Була Прозора Пляма. Адже була, це не сон. І було багаття біля озера, і так дивно-задумливо звучав її голос. Про що вони говорили? Де вона зараз?

— У Берти є хлопець, я тобі розповідала.

— Вона збирається заміж?

— Поки що неясно. Але вона хотіла б як-небудь прийти з ним у гості. Ти не проти?

Чому він так не любить Наталі? Ні, тут інше. Він відчуває єн лу тиску: все влаштовано так, як вони хочуть. Все зроблено як вони хотіли: він став Міністром, він одружився, він живе в цьо му будинку, ходить на службу, він дає ті інтерв’ю, які потрібно. Він уже забув, що він хотів, а що — вони. Він виправдає до віру. І Наталі — вона частина цього плану, вона цього не ба чить. Вона прагне щастя, свого, але вона взяла в цьому участі. У цьому всьому. Чому вона не захотіла піти з ним, подалі і від мегаполіса, і від Тихого Куточка? Адже є третє місце? А/ым воно існує? Але в Тихому Куточку ніхто не живе далеким про стором, у них є очі, але він нікого не кличе. Нікого нікуди! Як це можливо? А в ньому жило, він пам’ятає це. То що, тепер кінець? Тепер усе життя зрозуміле, не буде нічого нового. Ось усе, все що є, — все стало на свої місця.

— Ти хочеш відпочити? Я тобі заважаю.

— Ні, нічого.