Розділ «ЧАСТИНА III»

Віддавати себе комусь — яка дурість. Яке щастя — вмирати, жити.

ТИХИЙ КУТОЧОК (II)

Шум морського прибою проникав до кімнати, навіть якщо були зачинені вікна. Море шуміло постійно, і особливо сильно короткими літніми ночами. Жити поруч із цим чудовиськом, яке присутнє у твоєму будинку завжди, завжди з тобою. Виходити до нього вранці — вже спокійного, яке вдає, що це не воно гризло всю ніч міцні скелі. Яке невинно кидається до ніг черговою хвилею, підлизується. Габр відчував, що краще б йому не жити тут, якщо вже він працює там, де працює. Краще б не дивитися щодня туди, де небо торкається води.

По стереовізору йшли «Новини з мегаполіса». Габр, не встаючи з дивана, перемкнув програму на якийсь фільм із життя тварин. Птахи мостили гніздо на дереві. Диктор розповідала про період відкладення яєць.

— Тобі принести попити?

— Ні, дякую.

— Добре, я не буду тобі заважати.

Наталі навшпиньки вийшла з кімнати. Було чутно, як вона тихо розмовляла з батьком, який вечеряв на кухні.

Габр знову перемкнув канал: діти з Тихого Куточка під керівництвом учительки співали пісні. Вчора показували інтерв’ю з ним, Габром («А зараз перед вами виступить кандидат у члени Вищої Державної Наради, Міністру справах зайнятості Габр Силк»), Він лежав точно так само, як зараз, — і дивився на самого себе. Ніхто не знав, що недавно він був у професора Мокра. Ніхто не знав, що він пережив — і не треба. І це на краще, що так мало знають про нього. А професор Мокр і в його особі весь сліпий світ нічого не знали про його інтерв’ю, про те, що він — у той час як мільйони були зайняті своїм близьким простором на всіх рівнях, у глибині залізобетону — він у цей самий час перебував у Тихому Куточку, біля моря, що плеска -лося біля вікна, на ось цьому дивані. Лежав і дивився на

самого себе, який відповідав на питання. «Пане міністре, як ви почуваєтеся в новій ролі? Вибачте, чи не заважає вам ваше минуле?» — «Ні, звичайно. Я почуваю себе дуже добре. Як кажуть, у своїй тарілці». — «До того ж ви ж займаєтеся кадрами сліпих. Це не може не компенсувати вашої сьогоднішньої віддаленості від них?» — «О, так, ви абсолютно маєте рацію. Я беру участь у долях людей, з якими я пов’язаний міцними узами». — «Вибачте за, можливо, настирливу цікавість, але ваш випадок у своєму роді винятковий для життя Тихого Куточка, чи не так? Скажіть, у вас не виникає бажання повернути все назад? Де вам краще жилося? Я вам лише передаю питання наших візоглядачів». — «Будь ласка, я із задоволенням відповім. Життя сліпих по-своєму щасливе. Але, звичайно, Тихий Куточок щасливий насамперед тим, що володіє істиною. Істиною і дистанцією по відношенню до мегаполіса».

Він бачив, як подобалися ведучій його відповіді. Про що він говорив? Ні, він нічого не сказав про свої почуття. Занадто складно і основне — далеко від проблем візоглядачів. їм не потрібні були його комплекси, вони хотіли почути, що він, людина з того світу, щасливий жити в їхньому вимірі, вони жадали почути нарешті з вуст самого сліпого (унікальний випадок!), що він віддає перевагу життю в Тихому Куточку порівняно з життям у мегаполісі. Але водночас, говорячи те, що від нього чекали, він постійно, а особливо тут, лежачи на дивані, відчував, хто він для ведучої, для візоглядачів. Чим викликана цікавість до нього. Звичайно, він був і залишиться сліпим. Сліпим, який тепер живе з ними і є одним із них. Але... але всі чекають подяки. Всі чекають його радості. Всім хочеться, щоб він, свідок того і цього життя, не просто вдавав, що він завжди жив із ними, а щоби він був «колишнім сліпим». Його місце тут, його відмітина — це «перший сліпий в Тихому Куточку». Так, зрячий, але сліпий.

Інтерв’ю скінчилося, пішла заставка, а Габр ніяк не міг зрозуміти, кого він бачив. У всякому разі, той, хто чемно всміхався у візокамеру, не був ним. І він раптом, в одну мить, зненавидів цю маску. Маску, в якій відтепер його хочуть бачити. Відтепер від нього чекатимуть цієї винуватоїусмішки. І всі будуть розчулюватися від того, які вони всі гарні, добрі, що прийняли його в свою сім’ю. І так будуть любити це своє почуття, що смертельно образяться, коли побачать, що винувата усмішка зникла і він вважає себе «одним із». Що він забув про своє місце. Але в чому він насправді винен?

— Габре, я тобі не завадила?

— Ні, заходь.

— Слухай...

Наталі підійшла і сіла біля його дивана.

— Ні, я просто так, — вона ткнулася лобом в його груди. — Я така рада.

— Умгу, — він дивився повз стереовізор, у підфарбоване останніми променями вікно.

— Габре, адже все гаразд?

— Так.