Розділ «VIII»

Уже пестив її груди, трохи затверділі; проте вірив, що хлопці щось придумають, аби повернути пружність їм і всьому тілу К’яри. Уважно поглянув на її очі… Та вони як були заплющеними, так і залишилися. Тремтячими губами торкнувся повік… і несподівано бурхливо кінчив, знову замочивши штани.

Дрож минув, я наче отямився. Несамохіть подумалося: тепер нас ніхто не розлучить, а також, «паралельно», як кажуть, про те, що слід або завчасно знімати штани, або робити якось інакше…

— К’яро, ти мене чуєш? — тихо звернувся до коханої.

Навіть подався вперед, підсвідомо очікуючи почути відповідь, слово зі стиснутих вуст… Та натомість чиїсь руки раптом міцно обхопили мене ззаду! Від несподіванки я завмер, дихання наче зупинилося. Руки відпустили мене… Озирнувся — а серце закалатало — і побачив Вітю, який реготав беззвучним сміхом.

— Знаєш правило трупарів і кілерів? — нарешті спитав він.

— Не знаю, — ледь спромігся на звук із пересохлого горла.

— Ніколи не повертайся спиною до ще теплих трупів! Га-га-га! Народна мудрість! Та не переживай! Усі проблеми від живих, а не від мертвих! Точно казали «люди в чорному»! Кіно дивився?

— О Господи… а де нова дівчина?

— Ота красотка, що померла сьогодні вранці від втрати крові? — Вітя замріяно глянув на стелю. — Мимо якої ви з Льошею пройшли, і не глянули. Жаль, що вона має купу родичів, як нам сказали. Так би ми з Льохою трохи б відвели душу, погралися із такою лялечкою довше, кілька деньків… Та нічо, времені, хоч і небагато, в нас є… Ти її не хочеш? Ставай у чергу! Га-га-га! Отак і работаємо тут. Не за гроші, а за ідею, можна сказати…

— Ні, ні, не хочу, мені час їхати, — мав усе обдумати, бо очевидна, геніально проста ідея, що саме в цей момент прийшла до мене, вимагала дій так само, як і невідкладне прорахування моїх подальших кроків. — До завтра…

— Ну, гляди, завтра тяжкий день, — Вітя спохмурнів. — На підході двоє — з інфекційного і з кардіології. Та ще цю баришню треба до ладу довести, розтин тощо… А при інфекційному клієнтові Олексій тебе сюди не пустить зовсім.

— Та я щось придумаю, — швидко говорив я. — Уже майже придумав. Усім буде добре: і К’ярі, і мені, і вам… Гроші, свобода, всі ми разом, усе розв’яжеться…

— Та йди вже, — підштовхував мене Вітя. — А то ти прямо як школьник якийсь, і наче не в собі… Йди до санітарної кімнати, умийся, причешись, руки помий… і все інше! Га-га-га!

Заувага слушна. Я зайшов до кімнати, де працівники моргу милися, перевдягалися у робочий одяг — халати, бахіли, — навіть могли відпочивати, не так, як у тому «передбаннику», стоячи або сидячи на ослінчику, а таки трохи краще: там можна було всістися і навіть подрімати на одному з двох старих продавлених крісел.

Глянув на своє відображення у надбитому дзеркалі без рами — й не впізнав себе. Бліде обличчя, очі мов у хворого із температурою… Е, друже, тобі треба виспатися, обмізкувати розумне рішення, що так щасливо спало тобі на думку і… Тоді все буде о-кей. Справді.

Олексій курив біля виходу і лише кивнув мені на знак прощання.

***

Того ранку переконався, як легко шокувати людину. Навіть не одну, а цілий колектив, що гарненько сидить в офісі й займається буденними справами: поширює серед довірливих громадян нашої Батьківщини розумне, добре і вічне. Тобто ліки різного ґатунку. Ну, а серйозні менеджери фірми та інші креативні службовці працюють над доставкою і встановленням медобладнання, яке ми (я і Євген) пролобіювали, нав’язали, втюхали нашим світлим храмам медицини; про закупівлю якого домовилися, а тепер чи продаємо, чи — найсучасніше — здаємо в оренду деяким лікарням. Зрозуміло, бабло для себе і для нас ці медзаклади здирають із пацієнтів, яким нікуди подітися, тягнуть із хворих… А що робити? Як жити в цьому світі, в цій страшній країні, країні карних злочинців при владі, беззаконня, «кидків», корупції — далі за списком.

Коли я оголосив, що звільняюся, йду, сказати б, на «заслужений відпочинок», зникаю у невідомому напрямку, ніхто одразу не повірив у сказане. Одна дівчина навіть засміялася, знаючи мою схильність до незлобивих розіграшів і жартів на роботі. Та побачивши реакцію решти співробітників, умить стала такою ж стурбованою, як і вони.

Звісно, правди сказати не міг, усі відчували моє крутійство і недомовки, й тому не могли збагнути, глибоко зрозуміти виваженість мого кроку. Ну, не скажеш же їм, що залишаєшся із коханою, із К’ярою! Для всіх вона спочиває на Берковцях… Я ж мушу влаштуватися простим робітником патологоанатомічного відділення лікарні, щоби мати можливість постійно бути поруч із моєю дівчинкою. То була моя віртуозна ідея! Переконаний, що іноді хабарі здатні творити справжні дива. Та й Олексій при мені обмовився — їхній морг, виявляється, недоукомплектований на одну одиницю, на санітара, що може і мусить підміняти Вітю. Чи це був прямий натяк мені? І всі розмови про заборону перебування у морзі сторонньої людини — також підштовхування мене по кроку в потрібному напрямку? Та це — єдиний вихід. Тільки працюючи при лікарні, я зможу постійно бути з К’ярою.