Розділ «Частина третя Павутина»

– У вас немає зброї!

– Зате є червоний півень.

– Ти це чув? – Лупіков поглянув на переляканого до смерті голову. – Він мені погрожував!

– Люди добрі, – залопотів Ступак, – навіщо нам сваритися? Ми ж в одному селі живемо, одними вулицями ходимо, в одному колгоспі працювати будемо. Чи не так, Федоре? Навіщо рубати з плеча? Він ще подумає, – вже до чекіста. – Чи не так, Серафимовичу? Ти ж розумна людина?

– Подумаю, – сказав Федір. – Від думок голова може пухнути, але в кишені не поменшає.

– Даю тобі тиждень! І ні дня більше! – сказав Лупіков. Він розвернувся і швидко пішов геть під прокльони жінки, які все ще лунали з двору.

Федір Чорножуков провів чоловіків поглядом, доки ті не зникли з поля зору.

Розділ 22

Варя чула, як вночі прокинувся Василь, як він вдягався, але вдала, що спить. Було чути, як іржали коні, мугикали корови та верещала перелякана свиня. Варі не хотілося дивитися на ту моторошну картину, коли чоловіки погнали худобу на продаж. Було шкода і тільну корову, і теля, і коней, яких вигодували, випестили від народження. По дорозі до них повинен приєднатися Федір. Він мав лише дві корови та троє коней, але все одно вирішив розпродатися, залишивши собі одну корову та лошицю. Варі було найбільше шкода коня Буяна. Дівчина навмисно не спитала батька звечора, чи поведе її улюбленця на базар, бо безсонна ніч була б гарантована. А їй конче потрібно було відпочити. Останнім часом вона почувалася зле, не мала апетиту, у всьому тілі відчувала слабкість. Варя здогадувалася про причину недуги, але для впевненості вирішила сходити до Уляниди.

Вранці Варя знову почувалася так, ніби по ній возом проїхали. Подоїла корів, які лишилися, і тільки тоді зайшла до стайні. Тут пахло кіньми та вівсянкою. Гнідий кінь одразу ж почав бити копитами біля жолоба.

– Буяне! – Варі на очі накотилися сльози. – Мій друже!

Кінь обережно, самими губами прийняв ласощі від дівчини. Варя обняла його за голову, попестила довгу теплу гриву. Буян задоволено тихо заржав.

– Слава Богу, ти залишився, – тихо промовила Варя, пропускаючи пасма гриви поміж пальцями. – І все у нас буде добре. Чи не так, Буяне?

Настрій покращився, і Варя швиденько побігла до бабусі. Потрібно натопити піч, бо за ніч охолола, погодувати стареньку, напоїти теплим молоком. Потім можна буде збігати до Уляниди.

Варя прямувала вулицею, приховавши за пазухою шматок сала та пару налисників із сиром для подруги. Навколо завмерлі дерева тихо сіяли сріблястим інеєм. Він розсипався на дрібні іскри, які світилися сріблом у променях сонця. А під ногами сніг так весело рип-рип, рип-рип. До Уляниди на кінець села можна було дістатися двома шляхами. Якщо піти однією вулицею – можна зустріти Ганнусю, іншою – Андрія. Варя на мить завагалася. Їй дуже хотілося хоч одним оком поглянути на Андрія, але це знову був би пекельний душевний біль. До того ж вона вже кілька разів помічала його постать біля верби дядька Кості. Хай вже попадеться їй на очі Ганнуся, ніж знову доторкнутися незагоєних ран. Колишньої подруги вона не зустріла. На подвір’ї дядько Іван рубав дрова. Він помітив Варю, але вдав, що не бачить її. Дівчина хотіла привітатися, але чоловік так завзято почав цюкати сокирою, що Варі довелося пришвидшити ходу і мовчки пройти повз.

Улянида якраз топила піч, коли двері відчинилися і на порозі з’явилася усміхнена Варя.

– Вітаю! – сказала дівчина з порога. Варя не чекала запрошення пройти, бо знала: марно. Вона скинула кожушка, на плечі накинула хустку. – Це тобі, Улянидко! – поклала на стіл дарунки.

Улянида витерла фартухом руки, сіла поруч із Варею. Було дивно бачити на її обличчі слабку подобу усмішки – Улянида завжди була насуплена.

– Чого прийшла? – спитала вона Варю.

– Ти ж усе знаєш, то вгадай!