Розділ «Частина третя Павутина»

– То так і буде! Ти ж не подарував комусь худобу, а продав, тож маємо гроші, – дружина продовжувала заспокоювати чоловіка, не забуваючи подавати вечерю.

– Продав. Майже за безцінь.

– Скільки вторгував?

– Гадав, що за коней візьму хоча б по сто рублів, а ледь за вісімдесят продав, – зітхнув Павло Серафимович.

– І то непогано.

– І того б не дали, якби не гладкі корови, сильні та доглянуті коні. Скотини на базарі сила-силенна, стоять у довжелезних рядах, ревуть, ржуть, аж серце крається. Дивне якесь відчуття: збирався продати, а сподівався, що не куплять. Повертаюся додому, а наче бачу сумні очі коней та корів. Віриш, такий тягар на душі, що й гроші вперше не радують… – Чоловік подивився на дружину. В очах, маскуючись смутком, причаївся відчай. Вона ніколи таким його не бачила.

– Поїж борщу, – мовила дружина лагідно, спокійно, хоча сама цілий день лила сльози за худобою. – Потрібно жити далі. Руки-ноги є, якось проживемо.

– Якось, – сумно повторив Павло Серафимович. – Якось проживемо, а хотілося добре жити. Виходить, марно старався. Стільки років праці коту під хвіст?

– Ну що ти так розкис? – схвильовано сказала жінка. – Варю, йди-но принеси батькові чарчину, – звернулася вона до доньки, яка так і не зронила ні слова.

– Сама принеси, – попрохав її чоловік. Жінка мовчки вийшла. – Варю, Ластівко, я вперше не привіз тобі подарунка.

– Та що ви, тату?! Я вже не маленька, щоб цукерки чекати, – спробувала перевести на жарт донька, аби хоч трохи розвіяти сум батька. – Розпродалися на базарі і слава Богу! Найкращим подарунком для мене було побачити Буяна у стайні.

– Та-а-к! – задоволено протягнув Павло Серафимович. – Буян – моя гордість. Та й подружку його, білокопиту Ласочку не зміг продати. Гарна пара! Красиві, дужі. А як вони на луках обнімаються! Головами. Грива до гриви, торкаються головами одне одного – люди та й годі! – захоплено сказав батько.

– А там і лошатко приведуть, – додала Варя, радіючи, що розрадила батька.

– Якщо іроди не відберуть.

– Не відберуть! – запевнила Варя, хоча й мала великий сумнів. – Є дійні корови, бик симентальської породи, тож не пропадемо! Все у нас буде добре. Я відчуваю це!

– А я, доню, чую, що хмари над нами гуснуть. Ось-ось гримне!

– Тату, не лякайте мене, – попрохала Варя.

– Випий, поїж та лізь на піч відігріватися! – сказала мати, ставлячи на стіл горілку та миску з картоплею.

– Іди, Ластівко, Василя нагодуй, – лагідно промовив батько. – Чоловік з дороги, з незвички, стомився дуже.

– Тоді я пішла, – сказала Варя.