Розділ «Частина третя Павутина»

– Бо потоваришував із ним.

– Ага! Він ні з ким не спілкується, живе відлюдьком, а тебе одного запрошує.

– Так.

– Андрію, скажи правду, – Варя зібрала всі свої сили, подивилася йому в очі. В голові одразу зашуміло, світ навколо захитався. Прекрасні, зволожені чорні очі! Такі рідні, близькі – й такі далекі!

– Варю, я не можу жити без тебе! Світ мені не милий! Давай кинемо геть усе, втечемо світ за очі! Ми будемо разом, не пропадемо.

– Пізно, Андрію, – мовила тихо. – Тепер у кожного з нас своє життя.

– А як же наше кохання?! Наші мрії?!

– Мрії не можна вбити, – тихо сказала Варя. – Прошу тебе, не ходи більше сюди.

– Не можу! Приходжу, як не свій, щоб подивитися на тебе хоча б здалеку.

– Від того тобі легше?

– Так!

– Не смій більше стояти під вербою, – повторила Варя.

– Стояв і буду стояти! І ніхто мені не заборонить! – сказав Андрій. Він різко повернувся й пішов геть. Варя довго проводжала його поглядом. З очей побігли дві солоні цівки.

«Ніхто й ніколи вже не скаже, що мої губи пахнуть примороженими яблуками», – мимоволі майнула думка.

Варя пішла додому з болем у серці. І коли та душа перестане боліти? Улянида сказала «колись». І коли те «колись» настане?

Розділ 23

За вікном уже пливли надвечірні сутінки, коли Павло Серафимович із зятем повернувся з міста. Варя кинулася назустріч батьку, але її зупинив погляд Павла Серафимовича. Очі спустошені, запалі, у них застиг смуток. Батько стомлено сів на лаву, дістав із пазухи гроші, поклав на стіл.

– Ось і все, – сумно промовив він. – Був господарем, мав усе. Гадалося, що так буде і далі. Не судилося. Продав худобинку за безцінь, залишився ні з чим.

– Господи! Та що ти таке кажеш?! – сплеснула в долоні мати. – Хіба ми залишилися голі й босі?! Є ще господарство, якось проживемо.

– Якось… Мені хотілося жити добре, у статку.