Розділ «Частина третя Павутина»

– Бо маєш вісім гектарів оранки?

– Маю.

– Поки що маєш, – Лупіков із притиском мовив «поки що».

– І надалі матиму.

– Розкуркулимо, і не будеш мати.

– А я не куркуль. Я – одноосібник.

– Бачу, ви, Чорножукови, дуже грамотні.

– Кажуть люди, що так.

– Так ти будеш писати заяву?

– Не буду.

– А що ти заспіваєш, якщо прийдемо і все відберемо?! – почав червоніти від невдоволення чекіст.

Чорножуков змінився в обличчі. Ще мить – і його руки вчепилися б у горлянку непроханому гостю, але в цей час вибігла на вулицю його дружина. Оксана з’явилася так зненацька, та ще й з вилами в руках, що Семен Семенович вмить відскочив убік на безпечну відстань.

– Що ти тут зібрався відбирати, чортів виродок?! – закричала розгнівано Оксана. Федір схопив її в оберемок, щоб жінка зопалу не нанизала на вила низенького пузатого чекіста. – Недомірок! Недоносок! Який ти Лупіков?! Знаєш, хто ти? За…ов! Ось хто! Ти диви, який! Зібрався він чуже добро забирати! Ти його надбав?! Ми нічого не вкрали! Все своїм потом заробили! Знаєш, що я з тобою зараз зроблю, тварюко?! – жінка з усіх сил намагалася вирватися з цупких обіймів чоловіка. Її коса, довга, чорна, блискуча, випала із зачіски і пручалася разом з нею.

– І що ти зробиш? Вб’єш мене? Скоріше я тебе порішу! – закричав Лупіков і рукою потягнувся до кобури.

– Ану постривай! – Федір силою запхав жінку у двір, зачинив за нею хвіртку. Закипаючи від гніву, горою пішов на чекіста. – Ти, покидьок! Можеш мене застрелити, але Оксану мою не смій чіпати! Ти чуєш мене?!

Федір так хутко схопив чекіста за барки, що той не встиг і кобуру розстібнути.

– Пусти мене! – заверещав переляканий чекіст. І лише тоді, коли під ногами відчув ґрунт, зробив крок назад, обсмикнув кожанку, сказав: – Ну, куркулі, ви ще пожалкуєте! Я з вами…

– Що ти зробиш, гнидо? – майже спокійно спитав Федір.

– Тоді побачиш!

– Ти ще не знаєш, на що здатні наші люди, – стишеним голосом мовив чоловік.