Розділ «Частина третя Павутина»

Разом зі старшими дівчатами Варя у вінок вплітала м’яту, чебрець, васильки та любисток. Поки хлопці збирали хмиз на багаття, вона з подружками прикрашала квітучими вінками та різнобарвними стрічками опудала Купала та Марени, навіть особисто вдягла на Марену намисто з бубличків. А коли прийшов час підпалювати хмиз, Варя нахилилася, щоб підкинути до купи суху гілку, – і за тією самою гіллячкою потягнувся високий юнак. Варя ненавмисне торкнулася його руки і зустрілася з ним поглядом. То було як удар блискавки! Вони дивилися одне одному у вічі, бачачи саму ніжність. Далі було все як у красивій казці. Дівчата співали купальських пісень, тріщав хмиз у багатті, розсіваючи міріади світних іскорок, потім водили за ходом сонця хороводи, пускали згори у воду обмазане смолою і підпалене старе колесо від воза, рясно прикрашене гілками. Коли в багатті пригас вогонь, Варя розігналася і стрибнула через вогнище, не забувши промовити: «На силу, на здоров’я, на врожай!» І знову шукала очима Андрія. Він підскочив зненацька ззаду, міцно схопив її за руку, вони побігли до багаття, стрибнули разом, а він затримав її руку. Було чомусь соромно, але так приємно! Потім вони топили в озері Марену і пускали віночки. Хлопці почали бризкати на дівчат водою, ті, своєю чергою, вирішили їх теж облити. Юнаки зловили Ганнусю і потягли кидати у воду. Вона верещала, дівчата кинулися на допомогу. Варя вже була мокра, але мала намір виручити подругу, коли перед нею став Андрій.

– Ходімо погуляємо, – запропонував він.

– А ти не підеш вареники їсти? – чомусь запитала Варя, бо Ганнуся весь вечір торочила про вареники з сиром, які будуть їсти усі гуртом.

– А ти?

– Я не хочу.

– Я теж.

Стояв п’янкий запах берегових трав, стрекотіли коники, на чорному небокраї крихітними смолоскипами палахкотіли зірочки, коли Андрій торкнувся її вуст своїми губами. Варя не відштовхнула його, вперше відчувши присмак його вуст і незрозуміле, незвідане, але таке приємне тепло всередині. Вони гуляли луками, а Варя все поглядала в бік дерев.

– Що ти там хочеш побачити? – запитав Андрій.

– Як дерева ходять, – зізналася вона.

– То все бабусині казки, – усміхнувся він.

– А цвіт папороті? Він є?

– Кажуть, що є.

– Чи знаходив хтось ту квітку?

– Бог його знає, але старі люди розповідають, що були такі щасливці.

– І вони насправді здобули чарівну силу? Чи знайшли скарби? – допитувалася Варя. – Чи справді почали розуміти мову птахів та звірів?

– Я не знаю, – відповів він. – А хочеш, я зараз піду до лісу і пошукаю квітку папороті?

– Навіщо?

– Принесу тобі, щоб ти була щасливою!

– Ні, не хочу, – відповіла Варя. – Не можна, щоб тебе згубила нечиста сила.

– А я не з лякливих. Буду йти і не озирнуся.