Розділ «Частина третя Павутина»

– До того ж, – вставив Максим Гнатович, – він має свою кузню.

– Кузню? – Лупіков задоволено посміхнувся. – Колгоспу без кузні не обійтися. Виходить, що Федір – найбагатша людина в селі.

– Так, – погодився Щербак.

– Потрібно його першим притиснути до нігтя. Буде наука іншим.

– Треба з ним іще раз поговорити, – порадив Кузьма Петрович.

– Ви всі вже мали з ним розмову, – сказав чекіст, погладивши кобуру, з якої виглядала зброя. – Тепер моя черга.

Лупіков у супроводі голови колгоспу Ступака рішуче прямував вулицею до садиби Федора Чорножукова. Ступак, накульгуючи, ледь встигав бігти за ним. Із дворів на них поглядали цікаві селяни. Хто вже вступив у колгосп, віталися, хто був проти – плювали в сніг, відверталися або тихо матюкалися та кляли чоловіків.

– Ось тут, – вказав пальцем захеканий Ступак на будинок із залізним дахом.

– Овва! Непогано пристроївся куркуль! – сказав Лупіков, окинувши оком садибу, просторе подвір’я та кузню. – Є хто вдома? – крикнув він.

– Є! – відповів йому майже одразу чоловічий голос. Хвіртка прочинилася, і до них вийшов без кожуха Федір.

– Доброго дня! – привітався Семен Семенович.

– І вам не хворіти! – відказав чоловік.

– Чому не запрошуєш до себе? – замість вітання спитав Лупіков.

– Не чекав на гостей, – відповів Федір Серафимович.

– А ми без запрошення, – Іван Михайлович натягнуто посміхнувся. – Можна зайти?

– Ні, не можна, – Федір став на шляху Лупікова, який намагався зайти у двір. Івану Михайловичу довелося задерти голову вгору – надто велика різниця була у зрості. Лупіков свердлив невдоволеним поглядом чоловіка, але той залишився незворушним та спокійним.

– Це правда, що ти гарний коваль?

– Люди кажуть, що так.

– То йди писатися в комуну. Будеш працювати ковалем, тебе будуть безкоштовно годувати…

– Дякую, – перебив його Федір, – я не голодую.