Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

Максим Гнатович спробував відібрати макітру, але Улянида штовхнула його в плече.

– То моє! – сказала сердито і притисла до грудей макітру.

– Облиш її, – наказав Биков. – Нехай сама тримає.

Розштовхуючи людей, підбіг до Уляниди Іван.

– Улянидко! Моя люба! – Іван взяв її за плечі. – Моя кохана, як, як ти могла?! То ж наша дитинка, наш Іванко!

Чоловік дивився їй прямо в очі, легенько труснув за плечі. Улянида безумними очима подивилася на нього. Варі здалося, що якоїсь миті її погляд прояснився і в них промайнуло людське тепло, але ж ні, Улянида не пізнала свого коханого, лише дивилася розгублено і байдуже, не розуміючи, хто він і що від неї хоче.

– Як ти могла?! – у відчаї скрикнув Іван, поглянувши у макітру. – Я ж просив тебе берегти дитинку!

– То я вже піду? – спитала тихо.

Привселюдно, не соромлячись сліз, Іван заплакав, побачивши голівку сина. Улянида покірно сіла на підводу, на коліна поставила макітру, обняла її руками. У натовпі зашушукали: тепер, мовляв, ясно, чия дитина, а Ольга й не знала.

– Про вовка промовка! – сказав хтось із людей, помітивши Ольгу.

– Прощавай, Улянидко! – витерши очі, змахнув рукою Іван.

– Ходи сюди! – Ольга потягла Івана за руку.

На очах усіх людей Ольга з усього розмаху дала чоловікові ляпаса. Він не втримався на ногах, похитнувся, сів у кучугуру снігу. Іван закрив обличчя руками, нахилив голову.

– Вдома я тебе вб’ю! – прошипіла розлючена Ольга. Вона швидко пішла геть, кинувши наостанок: – Знайшов, до кого бігати! До дурнуватої! До людоїдки!

Варя наздогнала Ольгу.

– Навіщо ти так? – спитала сестру.

– Як? Я повинна була радіти?!

– Не потрібно було туди йти. Ти осоромила не тільки чоловіка.

– Знаю! – Ольга різко її перебила. – Я осоромлена на все село. І не я себе, а він мене осоромив. – Сестра пройшла кілька кроків мовчи, потім зупинилася, спитала: – Ти бачила дитину, коли та… була живою?

– Так.