Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Яка вона? На кого схожа… була?

– Маленький білявенький хлопчик. Чи можна побачити, на кого схожий новонароджений?

– Як його звали?

– Іванком.

– Вона його з’їла?

– Не знаю, – відповіла Варя і розповіла, як все було.

– Так ти йдеш з нами? – спитала сестра.

Варя знову згадала збожеволілу Марічку і причинну Уляниду.

– Іду, – відповіла.

– Тоді завтра після обіду будемо чекати на тебе. Намагайся виспатися, трохи відпочити, бо дорога буде нелегка.

– Може, скажеш, куди і чому ми підемо?

– Тоді дізнаєшся, – сказала Ольга і звернула на свою вулицю.

Розділ 76

Варя ледве встигала за жінками. Ольга з Одаркою йшли попереду, за ними пленталася Варя, тягнучи за собою санчата з дитиною. За пазухою вона тримала пляшку з молоком, у кишені з їжі був лише окраєць хліба. Вже й місяць висів над головами, а вони все кудись йшли. Невідомість лякала Варю, вона почала себе клясти за те, що так легко пристала на пропозицію жінок. Як можна бути такою легковірною? Погодитися іти, не знаючи куди і навіщо, – то є справжнє божевілля. Коли Варя це зрозуміла, повертатися додому було вже пізно. Йти самій вночі лісом? Дуже небезпечно. Йти у невідомість – безглуздо. Якби можна було десь заночувати, вона би погодилася. Поселень на їхньому шляху не траплялося. Навіть якби були, не можна ночувати у незнайомих людей – все може бути, і саму вб’ють, і дитину з’їдять. Залишається одне: зібрати усі сили, які лишилися, і йти далі.

Ольга запропонувала зупинитися на відпочинок. Жінки знайшли повалене дерево, посиділи, віддихалися.

– Стомилася? – перепитала Ольга.

– Трохи, – відповіла Варя. – Ще довго йти?

– Іще далеченько, – сказала Одарка. – Добре, що йдемо вночі – діти сплять.

– Згодна, – підтримала її Ольга. – Вдень могли б галасувати.

– Під’їмо біля Данилової криниці, – сказала Одарка. – Там є вода, лава, відпочинемо, а звідти недалеко йти.