Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Краще вже так, ніж замерзне у вагоні, – сказала Варя.

– Дивись сама.

Ольга щось шепнула Одарці на вухо. Жінка таки вмовила чоловіка забрати немовля з собою і покласти у вагон.

– Спасибі тобі! – подякувала Одарка і дала чоловікові гроші.

– Що я з ними буду робити?

– Купиш щось, мене згадаєш, – усміхнулася Одарка.

– О! Чули? – чоловік підняв угору палець. – Потяг іде! Швидше давай!

Одарка розстелила на снігу рядно, поклала туди пелюшки, загорнула дитину у дві ковдри.

– Будь щасливий, синку! – поцілувала спляче маля. – Не поминай лихом. Хай збереже тебе Бог!

Вона зав’язала навхрест рядно, вдягла чоловіку на плечі.

– Так не випаде, – сказала.

– Я пішов!

– Щасти!

Почулося пихкання паротяга, і чоловік побіг до насипу, за ним – другий. Вони прилягли на насип, чекаючи, поки наблизиться потяг. Паротяг із великою зіркою на носі справді помітно стишив хід. Одарка, закусивши губи, не зводила очей з чоловіка з ношею за спиною. Майже одночасно чоловіки вискочили із засідки, схопилися за поручні, підтяглися, щоб зіпертися на підніжку.

– Там… Там відкритий вагон! – радісно скрикнула Одарка, помітивши, що чоловік з живим клунком на спині залазить у вагон без даху. – Тепер усе буде добре!

Чоловік швидко зник у проваллі вагону. Одарка дивилася вслід, поки потяг не зник з поля зору. Лише тоді жінка сіла на сніг, обхопила голову руками і невтішно розплакалася.

– Ну досить, досить, – Ольга обняла її за плечі. – Ти ж сама цього хотіла.

– Так, – сказала крізь сльози.

– Ти вже двох втратила, то нехай хоч маля виживе.

– Я його ніколи вже не побачу, – ридала Одарка. – Я ніколи не дізнаюся, яким він стане, коли виросте!