Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Я зараз у такому становищі, що здатна на все, – зітхнула Варя.

– Так ти підеш з нами?

– Куди? Поясніть спочатку.

– Слухай мене, – сестра підійшла ближче, втишивши голос, пояснила: – Якщо хочеш урятувати Сашка, забереш його, тільки візьми трохи їжі і не забудь пелюшки і теплі ковдри. Посадиш його на санчата і мчи сюди. Про це не повинен ніхто знати, навіть твої рідні. Їм скажеш, що поживеш у мене пару днів, мовляв, сестра роздобула десь харчів. Я своїм домашнім скажу те саме, що буду у тебе. Ясно?

– Куди ми підемо?

– Тоді дізнаєшся.

– Я теж іду, – сказала Одарка.

– Я здогадалася, – сказала Варя.

– Я беру з собою Петруся, Оля – Оксанку, а ти візьмеш молодшого, – продовжила жінка.

– Ви можете нарешті зізнатися, що ви надумали? – Варя подивилася то одну, то на другу.

– Давай домовимося так, – Ольга сіла біля сестри, – остаточне рішення за тобою. Підеш з нами, а там приймеш рішення, якщо, звичайно, маєш намір подбати про дитину.

– Ні, це несерйозно! Іти невідомо куди?

– Твоя дитина, тобі й вирішувати, – підсумувала сестра.

– Чому ви не хочете зараз все мені розповісти? Що за таємниці? – Варя нічого не розуміла. – Ми йдемо просити милостиню? Може, красти?

– Не хочеш іти з нами, то й сиди вдома! Чекай з моря погоди, а я своїх дітей все одно врятую! – невдоволено сказала Ольга.

– То дайте мені час подумати, – уже вагаючись, попросила Варя.

– Думай до завтра, – відказала Ольга. – Тільки тримай язика за зубами.

Варі не сподобалася така таємничість. Щось їй підказувало, що жінки задумали таке, з чим вона може не погодитися. Але чому не можна одразу розкрити карти? Навіщо кудись іти, взимку, та ще й з малою дитиною?

«Не піду з ними, поки не розкриють свій секрет», – вирішила Варя, прямуючи до Уляниди.

Рішення провідати Уляниду прийшло до Варі зненацька, коли вона поверталася додому від сестри. Вона не бачила Уляниду відтоді, як навідувала її після пологів. Чомусь дуже схотілося побачити немовля, послухати дивні розповіді Уляниди, які важко було зрозуміти, доводилося здогадуватися, що вона хоче сказати. Варя сподівалася почути від Уляниди відповіді на кілька своїх питань. Тільки шкода, що довелося йти з порожніми руками. Як вона там сама, без чоловіка? Раніше до Уляниди йшли люди, несучи гостинці, з того й жила самотня дивакувата жінка. Чи заходять зараз? Чи щось приносять? Чи людям стало байдуже, що з ними буде потім, лише аби сьогодні вижити?