Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Краще вже так, ніж знати, що твоя дитина ніколи не стане дорослою, – зітхнула Ольга.

– То так, – промовила Одарка.

– Нам треба йти, – нагадала Ольга. – Потрібно прилаштувати і наших дітей.

– Пішли, – сказала жінка, схлипуючи.

Діставшись міста, жінки розпитали людей, де знаходиться дитбудинок. Балакуча бабця у зеленому капелюшку з квіткою збоку залюбки вказала їм дорогу і навіть не поцікавилася, навіщо їм дитбудинок.

– Ти вирішила? – спитала Ольга сестру. – Зараз вже прийдемо.

– Я не знаю, – невпевнено відповіла Варя.

– Ти гадаєш, мені легко це зробити? Можливо, я б теж не наважилась, – зізналася Ольга, – так би й сподівалася, що всі жахіття скоро скінчаться і життя налагодиться, якби не один випадок. Коли помирала свекруха, я розмочила сухарик, поклала їй у рота, щоб вона посмоктала, і вийшла. Заходжу, свекруха вже мертва лежить, не встигла досмоктати того сухаря, а Оксанка видовбує з її відкритого рота хлібчик і їсть, а троє моїх хлопців стоять і дивляться такими голодними очима! І що ти думаєш, я зробила? Дочекалася, поки дитина доїсть хліб із мертвого рота баби. Ти такого хочеш дочекатися?

– Упаси Боже! Але не знаю, як на таке зважитися.

– Нещодавно знайшли хлопці горобця, – продовжила Ольга. – Чи то замерзла птаха, чи з голоду здохла – не знаю. Принесли мені: «Звари, – просять, – м’ясо буде». Поклала картоплинку у горщик, обпатрала того горобця, а він такий маленький та худорлявий, самі кісточки. Варю довго, щоб був навар. Насипала у миски, все розварилося, а Оксанка в плач! «Де м’ясо? Ти вкрала наше м’ясо!» – на мене каже. То хай краще живе на державному забезпеченні, ніж їсть хліб із смердючого рота померлої.

Варя промовчала. Ольга мала рацію. У дитбудинку дітей годують, там не помре Сашко голодною смертю, а вдома… Згадалася маленька Сонечка.

– Ось він, – Одарка зупинилася неподалік будинку з табличкою на дверях.

– Час! – сказала Ольга. – Оксаночко, доню, іди до мене!

Ольга поставила дівчинку на ноги, поправила хустку.

– Зараз ми зіграємо у цікаву гру, – сказала дитині.

– Я не хочу грати, хочу їсти! – скривилася Оксанка, готова розхникатися.

– Дослухай мене, – попросила Ольга. – Ви будете з Сашком ось біля того будиночку, закриєте оченята і не будете відкривати, доки не почуєте, як я вам крикну «Можна!» Тоді ми прибіжимо до вас і принесемо справжню цукерку! А щоб ми почули, де ви, ти повинна дуже-дуже голосно кричати! Чим довше й голосніше ти будеш кричати, тим більше цукерок заробиш. Згода?

– А ти не дуриш?

– Ні, доню, ні! Тільки ти не повинна рушати з місця і кудись іти. Добре?

– Ага!