Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

Біля похиленого тину понад садибою Уляниди стояла бабця, заглядаючи у двір. Варя привіталася з нею. Старенька потягла носом повітря:

– Топиться з самого ранку і чимось так пахне!

Варя поглянула на димар. Звідти йшов дим, тож Улянида вдома і топить піч. Варя не стала дорікати сусідці за її надмірну цікавість, одразу пішла до хати. Вона пробралася сіньми крізь навішані повсюди пучки трав, навпомацки знайшла вхідні двері.

Тільки Варя переступила поріг, відчула тепло і такий приємний запах чогось давно забутого, що одразу загуло у животі. Улянида сиділа за столом і щось їла з миски.

– Привіт, Улянидко! – привіталася Варя, обмітаючи віником сніг з валянок. – Чим це у тебе так смачно пахне? Невже м’ясом?

Улянида, доївши, поклала на стіл ложку, витерла рота рушником.

– І буде своя плоть найсмачнішою, – сказала загадково.

До свідомості Варі не встигли дійти дивні слова, бо вона мимоволі повернула голову до розтопленої печі, звідки тягся приємний запах вареного м’яса. На припічку стояв чавунок, у якому ще булькав окріп. Великі бульки підстрибували вгору, піднімаючи з собою… маленькі пальчики дитячої ручки. Варя зойкнула з переляку і побачила посеред столу макітру, з якої виглядала голова немовляти. Поруч лежало подароване Варею для дитинки платтячко зі свіжими плямами крові.

Варя поточилася, мало не зомліла від страху, який миттю скував її по руках і ногах. Вона, не зводячи очей з Уляниди, яка спокійно продовжувала сидіти за столом, позадкувала, прочинила їх, перечепилася через високий поріг і впала у сіни. Підхопившись, рвонула надвір, почувши позаду дикий сміх божевільної людини.

– Я ж казала, що своя плоть буде найсмачнішою! – кричала їй навздогін Улянида, дико регочучи.

– Там! Там! – ледь спромоглася промовити сусідці перелякана Варя. Її вмить знудило.

Коли прийшло керівництво і Уляниду вивели на вулицю, зібрався чималий натовп. Люди тихо перемовлялися поміж собою, і серед натовпу блукало нове жахливе слово «людоїдка». Коли побачили Уляниду, притихли. З відчуженим поглядом, байдужим до всього, пройшла вона крізь натовп.

– Куди її тепер? – запитав хтось із жінок.

– У міліцію! – відказав Лупіков.

– Людоїдка! – крикнув хтось, і з натовпу полетіла грудка мерзлої землі.

Від удару в спину жінка ледь здригнулася. Вона повільно повернулася, побачила позаду голову сільради з макітрою у руках.

– Це моє! – сказала, вирвавши з його рук посудину.

Вона витягла за світле волоссячко дитячу голівку з широко розплющеними оченятами на обличчі, подивилася безтямним поглядом, опустила її назад.

– В яку міліцію?! – підбігла до Бикова Варя. – Ви що, не бачите, що вона з’їхала з глузду? Що не розуміє, що накоїла? Вона хвора, її потрібно відвезти у божевільню!

– Там розберуться! – почула у відповідь.