Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– І ви своє отримали? – запитав батько.

– Так! І на Івана дав, і на свекрів, хоча ті вже не в силах були дійти. Я і вам принесла жменьку гречки.

– Навіщо? – сказала Варя. – Ми ж більше, ніж ти, виміняли борошна.

– Не вам, так дітям кашка або супчик буде! – Ольга урочисто поклала на стіл вузлик.

…Варя подоїла корову, зупинилася біля корівника. На землю опускався зимовий морозний вечір. Раніше вона з цього місця любила спостерігати за мінливими вогниками на узгір’ї. Там був хутір Надгорівка, де хатинки вишикувалися в один ряд. Десять хатинок, в яких вечорами люди запалювали світло. Наставала темінь, і хатинки зникали з виду, а в пітьмі блимали лише вогники вікон. Останнім часом Варя помітила, що вогників стає все менше й менше. Ще вчора тьмяно поблискувало лише в одному віконці, а сьогодні була суцільна темрява. Варя ще трішки почекала – вогник так і не засвітився. Вона вже намірилася йти до хати і цідити молоко, коли почула, як рипнула хвіртка.

– Хто там? – спитала вона, побачивши людську постать.

– Варю, це я, Кузьма Петрович, – озвався чоловік.

Варя поставила відро, підійшла ближче.

– Ви до батька? – запитала. – Проходьте, він вдома.

– Ні, я до тебе.

– До мене? – здивувалася Варя.

– Так. Що ти там видивлялася? – запитав чоловік. – Підійшов, побачив тебе, а ти так пильно кудись дивилася.

– Люблю спостерігати за вогниками у хатах Надгорівки, – пояснила Варя. – А сьогодні не дочекалася жодного.

– Їх уже не буде, – задумливо сказав Кузьма Петрович. – Ніколи не буде. Згасло світло у хатах, бо нема кому світити. Сьогодні помер останній житель хутора.

– Невже нікого не залишилося?

– Жодної живої душі. Сам перевірив усі помешкання. Їздовий вивіз останнього померлого, а я позачиняв усі двері й віконниці, вивісив чорний прапор на крайньому будинку.

– Чорний? Навіщо?

– Чорний прапор… Сум, траур. Це означає, що в поселенні вже нікого не залишилося. Разом із людьми помруть їхні помешкання, двори і садки заростуть бур’янами, хати вростуть у землю, розваляться і незабаром стануть врівні із землею. Про колишнє життя будуть ще якийсь час нагадувати яблуні та вишні, але й ті недовго проживуть без людей, здичавіють, вимерзнуть, згинуть, як і їхні господарі.

Вони помовчали – сум обійняв душі, не залишивши потрібних слів.

– Може, зайдете до хати? – Варя першою порушила мовчання.