Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Тримай! – віддала одну. – З тебе вистачить. Мені ще треба бабаїв з усього села вигнати! – неприємно розреготалася. – Ходімо пошукаємо надворі, – звернулася до хлопців. – Впевнена, це не всі знахідки на сьогодні.

– Дай ще! – наполягала Маргаритка.

Ганна на очах у дівчинки розгорнула цукерку, вкинула її собі у рота, а дитині віддала обгортку.

– Бери, будеш гратися!

– А цукерка де? Дай мені!

– Іди у свого тата попроси, якщо він твій татко! – Ганна розсміялася.

Почали нишпорити усюди, тикати списами. Мерзла земля погано піддавалася, тож Семен Пєтухов невдоволено скривився:

– Може, підемо звідси?

– Йдіть, – сказав Павло Серафимович, – що було – забрали, вже нема нічого.

– Зачекайте! – зупинила їх Ганна. – Погляньте туди! – вказала пальцем на ґанок старої хатинки, де Павло Серафимович тільки що замінив підгнилий стовпчик. – Бачите, там порушена земля?

– То я ремонтував ґанок, – пояснив чоловік.

– Знахабніли далі нікуди! – обурено промовила Ганна. – Щось закопали і навіть снігом не притрусили. Хлопці, поштрикайте тут!

– Ні! – кинулася до них Варя. – Там не можна! Під ґанком поховані нехрещені діти! Ганно, ти ж знаєш, що у мами померло четверо дівчаток? Я ж тобі розповідала! Пам’ятаєш, як ти боялася увечері проходити повз це місце?

– Боялася? – Ганна розсміялася. – Дурна була, тому й боялася. Тепер я нічого не боюся! Прийшов час боятися тобі!

Варя до останнього не вірила, що почнуть там копати. Активісти поштрикали шпичаками, принесли лопату, почали довбати мерзлу землю.

– Облиште, – попрохав Павло Серафимович, – там нічого немає. Не беріть гріх на душу, не тривожте сон янголят.

– А ми – комсомольці, – розгрібаючи землю, відповів Йосип. – Для нас гріха немає.

– Іроди ви, а не комсомольці, – глухим голосом сказав батько.

Варя побачила серед розритої землі білі кістки, скрикнула, прикрила долонями обличчя і розплакалася. Павло Серафимович пригорнув до себе доньку.

– Фу! Яка гидота! – почула вона голос Ганни. – Пішли звідси!