Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Розділ 69

Повернення батька з Росії стало справжнім святом. Коли Павло Серафимович приїхав серед ночі додому, в хаті відродилася надія на спасіння. І повернувся він не з порожніми руками! Привіз три пуди борошна, чотири буханця чорного, але справжнього хліба і навіть десять кілограмів круп, якими годували скотину в колгоспах. Ніхто не задумувався, на скільки вистачить тих харчів, які здавалися цілим багатством. Варя з Василем швидко занесли клунки в хату. Лише коли вікна щільно завісили постілками та хустками, запалили світло. Варя швидко почала засипати борошно у великі пляшки з темно-синього скла. Василь закорковував їх кукурудзяними початками і ховав під дашком льоха, щоб цієї ж ночі сховати у різних місцях.

– Це ти добре вигадала, – зауважив батько, – пляшки, закопані у землі, не так уже й легко знайти списами.

– Я замісила глину, – сказала Варя, – можна буде кілька пляшок заліпити у стіну корівника. А що робити з борошном для Олі?

– Я сьогодні ж віднесу їй.

– Але ж ви зморені, стомлені дорогою. Ще й не їли, не відпочили.

– На тому світі відпочину, – пожартував батько.

Павло Серафимович поділив крупи, забрав борошно для Ольги, закинув за плечі оклунок і зник у темряві. Варя, насипавши у пляшки крупи, пішла з чоловіком їх закопувати. Копати мерзлу землю було важко, але втішало те, що було багато злежалого та потоптаного снігу. Ним подружжя присипало порушену землю і притоптувало зверху ногами. По тому вони зачинилися у корівнику, і лише тоді Василь запалив тоненьку воскову свічечку, щоб Варя змогла замурувати пляшки у стіні. Ретельно вирівнявши свіжу глину на стіні, Варя вимила у сінях руки. Василь одразу ж виніс корито, вилив із нього воду в туалет. Якщо прийдуть активісти, то можуть здогадатися про схованку, помітивши сліди свіжої глини. Залишилося сховати буханці хліба. Довго вони носили хліб по хаті, вишукуючи надійне місце. Одну хлібину Варя сховала під піччю, а для другої ніяк не могли знайти схованку.

– Може, під дитячим ліжком? – пошепки спитала Варя.

– Давай, – погодився чоловік.

Вони витягли з-під ліжка вузол зі старими речами, щоб покласти хліб подалі від сторонніх очей. Шарудіння розбудило Маргаритку. Вона прокинулася й одразу ж вп’ялася поглядом у буханець.

– Хлібчик! – радісно скрикнуло дівча, показуючи пальчиком. – Дай мені!

Ховати було пізно. Варя відломила шматочок, подала доньці.

– Швиденько їж і лягай спатоньки, – сказала вона. – Це приніс тобі зайчик. Зрозуміла?

– Так! – кивнула, наминаючи хліб.

– Якщо комусь розкажеш, то прийде Бабай і забере у тебе хлібчик, – повчала Варя.

– Не скажу, – тихо сказала дівчинка.

– Ось і добре! Лягай спатки, бо Бабай вже ходить попід вікнами, – настращала вона доньку.

Варя стала на коліна, засунула подалі загорнутий у ганчірку хліб, попереду нього поклала під ліжко вузол із речами.

Варя приготувала великий чавун, налила туди води, заходилася розтоплювати піч. Якщо у когось у селі була змога приготувати їжу чи спекти якусь паляничку, робили це вночі. І навіть під покровом ночі було небезпечно. Стукачі-перевертні, щоб догодити керівництву і заробити шматок хліба у якості нагороди, не спали ночами. Подейкували, що вони виходили на узгір’я біля колишньої церкви і звідти спостерігали, чи не йде у якої хати дим із димаря. Назавтра могли прийти непрохані гості-активісти і почати нишпорити – якщо топлять вночі піч, значить, є прихований хліб. Люди почали остерігатися навіть своїх сусідів, які із заздрощів могли зробити донос, почувши запах свіжоспеченого хліба. Після того як поїли, одразу ж начисто мили миски, витирали їх насухо рушником. Будь-якої миті хтось міг зайти до хати і побачити, що є харчі.