Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

Варя готувала справжній суп. Василь переніс гасову лампу ближче до печі, а сам сів біля вікна на сторожі. Варя почистила картоплинку, тоненькі смужечки лушпайок одразу ж загорнула у ганчірку, сховала під піччю. Коли вода добре скипіла, вона підсолила вариво, всипала цілу жменю круп. Варя намагалася згадати, коли востаннє їла суп, і не змогла. Здавалося, що то було так давно!

Повернувся додому батько, і Василь пішов відпочивати.

– Усе добре! – радісно сказав батько. – Нікого по дорозі не зустрів, все передав Олі.

– Зараз довариться суп, і я вас нагодую гаряченьким, – сказала Варя.

Доки донька поралася біля печі, батько розповідав про поїздку.

– Так що коня я повернув, – закінчив він свою розповідь, – можна бути спокійним.

Варя нагодувала батька, й він одразу заснув у хаті доньки, стомлений і щасливий. Варя вже не пішла лягати. Вона відклала жменьку крупи й шматочок хліба для Марічки. Картопляне лушпиння дістала зі схованки, залила окропом у відрі, додала трохи висівок – нехай і у Ласки буде маленьке свято.

Уранці Варя з неприхованою радістю нагодувала родину справжнім супом. Чи то їй здалося, чи й насправді у маленького Сашка одразу зарожевілися щічки. Варя поїла останньою. Вона начисто вимила миски, витерла їх і одразу ж сховала. Мала намір піти до подруги, але раптом відчула неймовірну втому. Здавалося, ноги і руки налилися свинцем, стали непідйомні, важкі. Дуже хотілося спати. Повіки самі собою стулялися, ніби вона не спала цілу вічність.

– Я хочу спати, – сказала вона батькові, який бавився з повеселілими дітьми, – дуже хочу.

– Та на тобі лиця немає! – стривожився Павло Серафимович. – Ти, бува, не захворіла?

– Ні, – ледь ворушачи губами, сказала Варя. – Я більше не можу… Спати…

– Йди лягай!

Варя торкнулася головою подушки й одразу ж потрапила в міцні обійми сну. Їй снилися щасливі дні. Вона йшла березовим гаєм. Щебетали пташки всіма голосами, тьохкав соловейко, легкий пустун-вітерець грався косами березок, лопотів їхніми зеленими-зеленими листочками. Пахли зелені трави, з яких виглядали ясноокі польові ромашки, віддавали синню дзвіночки, рожевіла конюшина. По траві бігали Маргаритка і Сашко, граючись у квача. У донечки на голівці – віночок з ромашок і конюшини, у руках Сашка – букетик волошок. І на душі такий спокій і відчуття повноти щастя, що хотілося злетіти на крилах під саме небо! Варя не бачила, але відчувала, що поруч та людина, без якої не було б цього неземного відчуття блаженства. Вона знала – поруч був Андрій…

– Прокинься, доню, – почула вона голос батька.

Відкрила очі й миттю повернулася в жорстоку реальність. По хаті вже снували активісти. Варя так швидко підхопилася з ліжка, що в голові запаморочилося, вона поточилася і ледь не впала.

– Іди сюди, дівчинко! – присіла навпочіпки Ганна біля Маргаритки. Дівчинка з недовірою спідлоба поглянула на незнайому тітку. – Не бійся! Ось дивися, що у мене є! – Ганна дістала з кишені цукерку, показала Маргаритці.

– Дай мені! – загорілися оченята дитини.

– У мене ще є одна, – активістка дістала ще одну цукерку, дражнячи малу. – Хочеш?

– Хочу!

– Давай домовимося, – підлащувалася комсомолка, – я тобі дам цукерки, а ти мені дещо розкажеш. Добре?