Розділ «Частина сьома Небо одне на всіх»

– Не знаю. Але у мене від страху може розірватися серце.

– Не припекло тебе, Варю, – сказала сестра. – Клюне смалений півень – побіжиш, як миленька.

– Можливо, – погодилася Варя, – але ж у мене є ти!

– Так, – Ольга зітхнула. – Спочатку піду на кладовище, відберу трохи зеренця, батько змеле на жорнах, а я в той час збігаю в кінець вашого городу і дістану вам жита. Думаю, що до ранку встигну спекти по паляниці, – розмірковувала Ольга. – Хоч би ті чорти у сільраді не сиділи до опівночі, бо одразу ж унюхають запах хліба. А завтра раненько побіжу додому, роздам дітям по шматку, нехай поїдять зі свіженьким молочком. Головне, щоб старі не помітили. Нехай давляться сухою картоплею та коржиками, і то доки не відібрали останню картоплю.

– І не шкода тобі свекрів?

– Аністілечки! – Ольга відміряла пальцем частину мізинця. – Нехай їх колгосп нагодує! А я буду потайки підгодовувати дітей, поки є зерно у схованках. Напевно, за місяць-півтора воно закінчиться, і я не знаю, що будемо їсти далі.

– Щось придумаємо, – заспокоїла її Варя, хоча сама й гадки не мала, що робитиме.

– От дурна моя голова! – Ольга луснула себе долонею по лобу. – Йшла сюди, щоб розповісти останні новини, а вже й забула!

– Знову щось страшне? – стривожилася Варя.

– Для нас ні. По-перше, на днях народила Одарка, – заторохтіла сестра. – Звичайно, що всім цікаво, від кого. Хлопчик такий гарнесенький, рожевенький, білявий, тож наші цікаві жіночки одразу помелися до вдови. Усі намагалися у малюкові віднайти риси обличчя своїх чоловіків. Та чи ти вгадаєш, на кого схожий новонароджений? – усміхнулася Ольга.

– Ти теж видивлялася свого Івана у ньому?

– Ні! – засміялася Ольга. – Одарка мене запевнила, що то не мій жеребець кінчика вмочив! Я їй вірю.

– З’ясували, на кого схожа дитина?

– Не встигли, бо вчора прийшли до неї активісти, кажуть, що вона як одноосібник не сплатила багато податків. Одарка у відповідь: «У мене п’ятеро було ротів, які кожного дня хочуть їсти, а тепер стало на одного більше. Уже всі харчі відібрали, то з чого я маю платити?» А та Ганька їй: «Тебе ніхто не змушував стількох дітей робити, сама у ліжко до чоловіків лізеш!»

– І що Одарка? Не вліпила їй по пиці?

– І врізала б, але я не дала. А Ступа почав знову про нові закони, постанови, накази…

– Ти маєш на увазі голову колгоспу? – уточнила Варя. – Ступака?

– А кого ж іще?! Який він Ступак?! Ступа він! Так ось. Сказав Ступа, – продовжила сестра розповідати, – що в рахунок податку в неї вилучають корову. Ти розумієш, що значить для шістьох дітей корова? Вони ж нічого, окрім молока, не бачили, а тут прийшли відібрати. Бідна Одарка! Вона навколішках молила-благала Ступу не відбирати годувальницю – марно!

– Вилучили?

– Звичайно! Одарка вчепилася за задні ноги корови, кричить: «Не віддам!», а голова колгоспу так і потяг їх удвох із двору. Я ледь відкачала Одарку, думала, що Богу душу віддасть.