Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

Павло Серафимович мучився, слухаючи спогади про час, коли був щасливий, а життя здавалося таким довгим, радісним і безхмарним. Він вийшов у двір, Варя – за ним.

– Не ходіть туди, – попросила Варя. – Ви гадаєте, мені легше? Але життя продовжується. У вас є онуки, яким ви потрібні, є я нарешті!

Павло Серафимович мав намір щось відповісти, але помітив Олесю, яка бігла до них через дорогу.

– Ти чого простоволоса? – запитав він. – Холодно вже, застудишся.

– Я на хвильку, – сказала захекана дівчина. – Чули, що прислали уповноваженого комуніста від райкому? – спитала вона.

– Ми тепер не тільки чуємо, а ще й бачимо, – з іронією відповів чоловік, поглянувши через паркан на будинок, позначений червоним прапором.

– Так ось, він створив бригади, які будуть вилучати зерно, – сповістила Олеся.

– Яке? У кого?

– Усе, що залишилося. І в усіх!

– Це неможливо! – сказав Павло Серафимович і додав: – Звичайно ж, якщо керуватися здоровим глуздом.

– Я не знаю, чим вони там керуються, але комісії вже сформовані, готують підводи.

– На ті підводи не буде чого їм класти, – зауважив чоловік. – І хто ж у тій комісії? Як завжди, твій чоловік?

– І він, і його брат, – Олеся перерахувала усіх, останнім назвала Михайла.

– І він також?

– І він, – зітхнула дівчина. – А ось Богдан Коляденко відмовився, – сповістила Олеся. – Йосип казав, що його навіть залякували, але він сказав, що можуть його вбити, але не піде забирати у людей останнє.

– Поважаю таке рішення! Негоже відбирати у своїх односельців останній кусень хліба. А Михайло піде, – у голосі забриніли сумні нотки, – той піде і шматок хліба з рота вирве.

– Тату! – Варя з проханням подивилася на батька. – Не треба, прошу вас.

– І за скільки ж продався мій син НКВДистам? – запитав він.

– За пайок, – простодушно пояснила Олеся. – Вони будуть отримувати свій відсоток від вилученого.

– Далеко піде мій син! Хвацький який!