Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– У нас і стіни мають вуха, – пояснила сестра.

– Як у вас все було? – запитала Варя одразу.

– Мої дурні збиралися добровільно все віддати, – почала Ольга пошепки. – Я такий ґвалт здійняла, ти б чула! Навіть кричала, що порубаю їх усіх, але не залишу дітей голодних.

– І що ж? – зашепотіла Варя.

– Погодилися один мішок приховати. Вночі закопали за туалетом у діжці. А коли поснули, я відсипала із засіку ще мішок, затягла його на горище, розсипала, а зверху прикрила рядниною.

– Не знайшли? Вони ж усюди нишпорили?

– І забрали б, якби не насипала поверх ряднини цибулю на просушку, – усміхнулася Ольга. – А потім ще трохи понасипала у невеличкі мішечки, порозвішувала у різних місцях, ніби посівне насіння сушиться.

– Не сунули туди свого носа?

– Клепки не вистачило, – задоволено сказала сестра. – А ви як?

Варя розповіла все, не криючись.

– От тобі й подружка! Ось тобі і братик! – Ольга скрушно похитала головою.

– Як ти гадаєш, – спитала Варя, – більше не прийдуть?

– Достеменно не знаю, але мені здається, на цьому не заспокояться.

– Уже ж нема чого брати.

– Таких не зупинити. Ще й отой Бик, якого прислали з району, справжня звірюка!

– Хто?

– Биков – значить, Бик, – посміхнулася Ольга. – Ти ж знаєш наш народ, кого недолюблюють – таке прізвисько приліплять, не відчепиш. Тому й Жаб’як давно вже став Жабою, а Лупіков… Сама знаєш, ким.

– Так що там Бик?

– Лютує. Усе йому мало! Ти б бачила, скільки зерна вивезли у район! Кілька підвод поїхало туди під охороною. Навантажили так, що бідні коні ледь тягли.

– Під охороною? Чому?