Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Ходять чутки, що з’явилися банди, – знову зашепотіла Ольга. – Сидять у посадках та лісах, а потім грабують не тільки подорожніх, а й підводи з хлібом.

– О Господи! І що людей змушує ставати злодіями?

– Кажуть, голод.

– Голод? – у Варі похололо серце.

– Повідбирали все, а дітей треба чимось годувати, то чоловіки йдуть у ліс, – пояснила Ольга. – Потім ночами носять здобич додому.

– Так, не від хорошого життя, – протягла Варя.

– Люди стали як звірі. Грабують і вбивають невинних людей. Та що ми про злодіїв? Треба думати, як самим жити.

– Олю, як далі жити? Навіть того, що сховали, ненадовго вистачить.

– Якось будемо жити, – зітхнула Ольга. – Ти знаєш, що мені сказала Олеся? – сестра усміхнулася. Вона нахилилася до самого вуха Варі, прошепотіла: – Олеся сказала мені: «Не хвилюйтеся, мамо. Якщо буде важко, я буду вдома красти хліб і вам приносити».

– Красти у себе вдома, ховати зерно від своїх рідних, – майже нечутно сказала Варя. – Світ перевернувся.

– Що ти кажеш? – спитала Ольга.

– Піду я вже, бо там Марічка з моїми дітьми сидить, – пояснила Варя.

– Зачекай! – Ольга шарпнула її за рукав. – Ще одну новину забула розказати.

– Що ще? – перелякано спитала Варя.

– Мій жеребець бігав не до Одарки. Вона справді скоро народить. До речі, ми з нею потоваришували останнім часом.

– Уже не ревнуєш Івана?

– До Одарки ні, – пояснила сестра. – Але ж все одно стрибає у гречку.

– Не сміши мене!

– І все-таки я дізнаюся, куди він бігає! – пообіцяла Ольга.

– Будеш стежити за ним?