Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Варко, це ти? – ніби схаменувшись, спитала бабця.

– А то хто ж іще?

– Чому ти мене годуєш? – запитала старенька, помацавши кострубатими сухими руками обличчя онуки.

– Бо ви хочете їсти.

– Я хочу, щоб мене погодувала Надька.

– Не вередуйте, – спокійно сказала Варя. Вона кинула швидкий погляд на батька, помітила, як здригнулися його губи, дрібно затремтіли пальці. – Я вас теж можу погодувати.

– А де Надька? – не вгамовувалася бабця.

– Корів пішла доїти, – пояснила Варя.

– Корів? Це добре, – погодилася старенька. Вона проковтнула кілька ложок каші і знову за своє:

– Щось я її давно не чула.

– Як то? – удавано здивувалася Варя. – Вона тільки-но сьогодні вранці з вами розмовляла.

– Сьогодні?

– Так.

– Не пам’ятаю.

– То ж ви просто забули!

Старенька помовчала, пережовуючи беззубим ротом м’якуш розмоченого хліба.

– Справді? То у мене така вже пам’ять, – сказала старенька. – Добре пам’ятаю, як уперше взяла невістку на поле, – поринула бабця у спогади про далеке минуле. – Ну, думаю, подивлюся, кого за дружину взяв мій старший син. А вона така ж працьовита, така моторна! Не дівка – вогонь! Надю! – покликала вона.

– Вона корів доїть, – нагадала Варя.

– Я хочу почути свою невістку!

– Вона незабаром повернеться, – спокійним голосом сказала Варя. – Розкажіть краще, як ви влаштували випробування молодій невістці, – попросила Варя, бо знала: зараз бабця Секлета почне розказувати і може говорити довго, не зважаючи на те, що її ніхто не слухає. Так і сталося.