Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– То ви сховайте зерно, – порадила Олеся, – бо відберуть.

– Невже заберуть останнє? – не йняла віри Варя. – А як же жити? Чим дітей годувати?

– Не знаю, як воно буде, – знизала худенькими плечима Олеся. – Але краще надійно сховати.

– Потрібно Марічку попередити, – схаменулася Варя.

– Тільки, заради Бога, не кажіть, що я попередила! – попросила Олеся.

Розділ 49

Вулицями села кілька днів поспіль скрипіли погано змащеними колесами вози. Комнезамівці заходили до кожної оселі. Мов вороняча зграя, нишпорили по хатах, хлівах, коморах, вишукуючи зерно. Хліб забирали в усіх без винятку: і у колгоспників, і у одноосібників, і у старих людей, і у хворих. У кожній хаті знали, що прийдуть і до них, але не всі вірили, що заберуть останнє. Хто встиг щось приховати, тому пощастило. Довірливі розрахувалися з державою останнім. Рипучі підводи звозили повні мішки на колгоспний двір. Зерно склали в комору, почепили на двері великий навісний замок, а того-таки дня надвечір виставили варту з озброєних військових.

Село гуло як розторсаний вулик. Хтось кидався на мішки з криками «Не віддам!». Марно. Забирали. Інші кляли активістів на чім світ стоїть, деякі мовчали, тримаючи ненависть у своїй душі. Знайшлися і такі, які самі віддавали та ще й здавали сусідів, знаючи, де ті сховали зерно. Часом люди збиралися купками, щоб погомоніти та обговорити, у кого скільки вилучили. Але переважно розмови точилися по хатах, за зачиненими дверима.

Від першого дня роботи активістів у селі вмерла довіра людей одне до одного. Навіть ті родини, які донедавна приятелювали, стали обережними у спілкуванні. Майже кожен уночі ховав зерно, не будучи впевненим у своїх знайомих. Хіба що близькі родичі могли повністю довіритися рідним.

Не оминули активісти й родину Чорножукових. Напередодні, глухої дощової ночі, ніхто з них не спав. Павло Серафимович, Василь і Варя насипали зерно у дерев’яні бочки, щоб закопати у землю. Добре, що зима забарилася і земля не промерзла. Місячи багнюку ногами, вони закопали бочки у різних місцях городу. Один мішок із житом Варя з чоловіком закопала у корівнику, під яслами. Порадившись, залишили у коморі по одному неповному мішку, бо все одно не повірять, що нема нічого.

Нагодилися всім активом, залишивши Михайла на вулиці біля коня. Ганнуся зайшла першою, добре знаючи не тільки, де знаходиться комора, а й де що лежить. Вона десь роздобула червону косинку і була схожа на комсомолку з плаката, який висів у приміщенні колгоспного правління. Дівчина насмішкувато подивилася на Варю, на Павла Серафимовича. Нахабна та задоволена посмішка була на її обличчі, коли вона, почуваючись господинею життя, навстіж розчинила двері, запрошуючи непроханих гостей.

– Заходьте сюди! – покликала вона членів комісії. – Сміливіше, товариші!

Мішки знайшли одразу, забрали, понесли на воза. Ганнуся зі спритністю кішки полізла на горище, обнишпорила там усе.

– Не може бути! – сказала вона, спускаючись по драбині. – Шукайте ще! – наказала. – Подивіться у сараях, у сінях, всюди. Десь повинно бути ще. Я знаю цю родину! Тут повинно бути багато хліба.

Поки активісти нишпорили коморами, Ганнуся не полінилася всунути носа до скрині. Саме тієї, звідки Варя колись нишком дістала своє намисто і подарувала подрузі. Ганнуся стала навкарачки, заглядаючи під скатертину. Скільки ж разів Варя та її батьки частували дівчину з бідної родини за цим столом! Варя з гіркотою згадала, як частенько потай від батьків пригощала Ганнусю за цим столом чимось смачненьким. Вони ділили навпіл пухкий пиріг із маком та запивали молоком. Було навіть таке, що Варя віддавала свої налисники з сиром названій сестрі, пославшись на те, що не голодна. Насправді ж було шкода подругу, яка вдома не мала змоги поласувати смачненьким. І оті подаровані чобітки! Чому й досі не йдуть з голови?

Варя мовчки дивилася, як нишпорять садибою чужі люди. Що сталося з ними? Чому спокійно за всім цим спостерігає названий брат батька? Чому батько, господар усього, що надбав чесною працею, стоїть принижений, згорблений, розчавлений, як слимак на дорозі? Чому її колишня подруга, з якою їли з однієї миски не один рік, тепер на правах хазяйки заглядає у кожну шпарину? Чому Михайло, якого батьки випестили, вигодували, поставили на ноги, якому збудували дім, чатує, доки вигребуть останній хліб у рідного батька? Усе неправильно і не піддається ніяким законам ні природи, ні людських відносин. Усе в житті навиворіт. Ніби світ навколо перевернувся…

– Порожньо! – ніби з-під води, донеслося до Варі.

– Нічого не знайшли? – спитала Ганнуся.

– Кажу ж, нічого.

– Ходімо звідси! – наказала, тріпнувши головою у пов’язаній червоній хустці. І вже біля хвіртки сказала Варі: – Ми все одно знайдемо хліб. Не надійся на спокій, куркульська Ластівко!